36. Ян. Останній поцілунок

Я не міг нею намилуватися. Вона виглядала такою щасливою зараз… Хотілось обійняти і поцілувати, а ще — ніколи не випускати зі своїх обіймів. 

Але я знав, що не можу дозволити собі нічого такого. Заради її ж безпеки. 

Тому я тільки усміхнувся і відкрив свій подарунок. Там була снігова куля з будиночком. 

— Це точно не дасть мені нічого забути, — я ледь усміхнувся, потрусивши кулю. В ній почав падати "сніг". 

Хоча, я і без того розумів, що не зможу забути Олесю. Почуття до неї прийшли раптово, але я був впевнений, що це не щось поверхневе. Я дійсно закохався в неї. І хоч розумів, що нам не можна бути разом, вирішив, що принаймні до кінця цієї відпустки я можу просто побути поруч. 

 — Трохи сумно, що свята скоро закінчаться, — раптом сказала Олеся. 

— Так, сумно, — я кивнув. Це була правда. Мені здавалось, що я вже за нею сумував, хоч ми ще й були поруч. 

Вперше за довгий час я жалкував про те, що у мене така робота. Хоча, більше я шкодував не саме про роботу а про те, чим конкретно зараз займався. В тому всьому немає безпечного місця цим почуттям. 

— Але життя триває, треба радіти з того, що є, а не озиратися в минуле, — продовжила Олеся. — Завдяки тобі я багато що зрозуміла, я змінилася, сподіваюсь, у кращий бік…

— Ти і так хороша. Тобі не треба мінятися, — сказав я неголосно. Хотілось доторкнутись до неї. Простягнути долоню, погладити по щоці… Потягнутись губами до її губ, обійняти, пригорнути до себе. .Боротись з цими бажаннями з кожним днем було все важче. Треба перестати дивитись на неї…

— Я не впевнена у собі, — зізналась вона, дивлячись мені в очі. — Взагалі боягузка… А ти такий сміливий…

— Ти не боягузка, — не погодився я. — Навіть на тому суді… Ти протистояла мені. А я знаю, який я на засіданнях. Та в твоїх очах не було і тіні страху. Ти дуже смілива. 

 — То ж на роботі, на роботі я відкидаю свій страх. бо не можу підвести людину, яку захищаю. А як тільки засідання закінчується, мені знову стає страшно, — вона усміхнулась. — Якби ти тільки знав, як я тебе боялася раніше! 

— Вселяти страх в красивих жінок — якась сумнівна здібність, — я теж усміхнувся. — Не хочу таку. 

В цю мить її губи, її очі, все було так близько. Можна було простягнути долоню і торкнутися. Можна було податись вперед і поцілувати. Я подумав, що, певно, Олеся б не відштовхнула мене сьогодні. 

Вона так дивилась на мене… Тими самими  очима, якими я сам дивився на неї. Але ні, не можна. Хай все це залишиться тільки фантазією. Такою, яка буде гріти мене наступні роки. 

Я не можу і не хочу підставити її під удар. 

Тому я відвів погляд і взяв до рук пульт: 

— Ну що, продовжимо наш кіносеанс?

Олеся  кивнула, але на її обличчі промайнуло розчарування. Втім вже за мить вона знову усміхалась.  

За сюжетом фільму я намагався слідкувати максимально уважно. Робив все, щоб не дивитись на неї. Бо розумів, що теж не залізний. Що і моє серце може не витримати. Бо воно дуже тягнулось до неї. 

Коли я раптом відчув, як її голова торкається мого плеча, серце забилось частіше. Якщо вона зараз подивиться на мене так, як тоді, коли я ледь не поцілував її… Чи зможу я проігнорувати цей погляд?...

Повільно я повернув голову. Але Олеся вже спала… Прямо на моєму плечі.

Я сумно усміхнувся. Фільм якраз добіг кінця і почались титри. Ця історія теж закінчиться, тільки так і не почавшись.

Я встав і обережно підхопив її на руки. Олеся, як і минулого разу, не прокинулась, поки я її ніс. Коли вже поклав її в ліжко і помітив, що вона все ще міцно спить, то все ж не втримався і подався вперед, дуже легенько торкаючись губами її губ, так, щоб вона не прокинулась.

Певно, це останній наш поцілунок… Треба його запамʼятати…