35. Олеся. Обмін подарунками

Коли Мирон обізвав Яна бандитом, я розлютилась, а коли він ще почав казати, що нас треба відсторонити від роботи, взагалі вийшла з себе. 

 — Мироне, ніхто не давав тобі права втручатися в моє життя! — вигукнула я. — Якщо зараз же не заберешся звідси, я викличу поліцію. Будеш сидіти за незаконне вторгнення! 

— А ти взагалі мовчи,ти, ти… Ти як якась шльо… — договорити Мирон не встиг, бо кулак Яна врізався в його обличчя несподівано і різко, так, що той аж впав на спину, бо був зовсім до цього не готовий.

Ян вже хотів і далі кинутись до Мирона, який вставав, але я вхопила його за руку.

 — Думаю, йому й цього досить, — сказала тихо, знаючи, що Мирон точно в бійку не полізе. Він лише на словах завжди геройствував, а в житті був боягузом. 

 — Чекайте, я знайду на вас управу! — зі злістю сказав Мирон. — Піду зараз побої знімати! 

— Вперед, тільки ти будеш проти двох юристів і ти прийшов на чужу територію, — хмикнув Ян. — Були б ми в Штатах, я б мав право навіть вбити тебе, підстрелити.

Мирон злякано озирнувся на всі боки, ніби шукаючи рушницю чи пістолет. Не знайшов і трохи розслабився, але все одно відступив до дверей. 

 — Все одно ти ще відповіси за свою зраду! — вигукнув він наостанок, дивлячись на мене. — Закон бумеранга спрацює! 

—  Ніякої зради не було, — відповіла я. — Ми з тобою розійшлися, про що я тобі сказала, коли ми по телефону говорили. 

— Але ти тут з ним була раніше, ніж ми розійшлися! Значить, це зрада! — вперто сказав він. 

— Вали звідси, — насупився Ян. — Інакше я від тебе мокрого місця не лишу. Не псуй нам Різдво.

Мирон ще ніби хотів щось сказати, але потер рукою вдарене місце і вимівся за двері, грюкнувши ними з усієї сили. 

— От принесло ж його, зіпсував нам святковий настрій, — зітхнула я. 

— Зрозумів, що втратив, певно, — Ян поглянув на мене. — Ну, точніше, кого втратив. Але цей придурок і мізинця твого не вартує, — він зазирнув мені в очі. 

 — Дякую, — я трохи знічено усміхнулась. — Вибач, будь ласка, за те, що через мене у тебе клопоти…

— Ні, — він похитав головою. — Завдяки тобі у мене вперше за багато років буде приємне Різдво.

— Я дуже рада, що змогла тобі підняти настрій, — сказала йому. — Може, увімкнемо якийсь фільм?

— Так, давай, — він кивнув. — Не дамо цьому придурку зіпсувати цей вечір. 

Я побачила, що в Яна на руці видніється кров:

 — Треба обробити рану, — сказала. — А то ще якусь інфекцію занесеш. 

— Добре, — він кивнув. — Тут ніби десь була аптечка… Хоча це всього лише подряпина. 

— Зараз все зроблю, — я знайшла у ванній аптечку, промила ранку антисептиком і заклеїла пластирем. 

 — Ой, ми й не повечеряли толком через того Мирона, — схаменулась, дивлячись на накритий стіл. — Давай перенесемо все до телевізора. 

— Давай, — він кивнув. — І оберемо наступний фільм.

Ми зручно вмостилися на дивані перед телевізором, погасили верхнє світло, залишивши тільки вогонь у каміні і гірлянди. Випили ще вина, поїли. 

— Незважаючи ні на що, це найщасливіше Різдво для мене, — тихо сказала я.  — Я давно хотіла провести це свято спокійно, без походів у гості, без напруження і розбірок… Ой, я ж про подарунок забула, зараз принесу! 

Я побігла до своєї кімнати,  побачила, що і Ян теж зайшов до своєї спальні. 

Принесла снігову кулю, запаковану в коробочку, яку я обв’язала дощиком. Якраз і він увійшов до вітальні. 

— Це тобі… На згадку про наше свято у цьому будиночку, — я простягнула йому коробочку. 

— Дякую, — він взяв коробочку, і до того, як розкривати її, дістав з кишені також невелику коробочку, зовсім маленьку насправді, червоненьку з бантиком. — А це — тобі, — і простягнув її мені.

 — Дякую! — моє серце забилося частіше, коробочка була така, в якій зазвичай дарують обручки. Але з якого дива йому дарувати мені обручку? Між нами нічого й не було… Я з хвилюванням відкрила коробочку і побачила тоненький ланцюжок з підвіскою у вигляді серця і ключика. — Яка краса! 

Одразу одягнула ланцюжок на шию. Відчула, як від нього ніби йде тепло, так само як завжди було, коли Ян був поруч…