33. Олеся. Непроханий гість

Я з хвилюванням чекала, що він відповість. 

Ян виглядав замисленим. Потім сказав:

— Ну, це була така блакитноока білявка. З кучерями. Ми познайомились взимку, — він дивився прямо на мене і від того я знітилась. Невже це про мене? Та ні, я ж про перше кохання запитала… — Але вона проходила зі мною в одну групу всього половину навчального року, якщо про садок взагалі можна так сказати. І так, кохання це було невзаємним, — він ледь усміхнувся.

Я відчула полегшення.

— Шкода, з одного боку. А з іншого, може це й на краще, — сказала несподівано для себе.  — Що не взаємне.

— Я тоді дуже мучився, — сказав Ян серйозно. — Ні смикання за косички, ні штовхання в коридорі не допомагали привернути її увагу. 

— А в мене перше кохання також було не взаємне, — зізналась я. — Я в дев'ятому класі закохалася у студента, який у нашій школі практику проходив. Він здавався мені таким дорослим, що я не наважилася ніяк сказати про свої почуття. Тільки писала йому листи, але не відправляла…

— Ну, це добре, що не наважилась. Бо його ще й посадити могли, якби він тобі взаємністю відповів, — сказав Ян зі знанням справи. — Хоча, ти ж теж юристка, і зараз маєш це розуміти. 

— Так, ти маєш рацію, — я усміхнулась. — А потім я довго ні в кого не закохувалась. Аж до того часу як зустріла Мирона…

Коли Ян почув це імʼя, усмішка з його губ зникла і він відвів погляд. Йому, певно, була неприємна згадка мого колишнього, хтозна чому. 

— Зараз я сама не знаю, що в ньому знайшла, — замислено сказала я. — Може, думала, що зможу своїм коханням вплинути на нього, і він  стане кращим…

— Людину не можна змінити. Вона має захотіти змінитись сама, інакше толку від того буде нуль, — Ян знизав плечима. 

— Думаю, так і є… Якщо людина дійсно закохана, то вона мимоволі хоче стати кращою…

— Так, це правда. Хоче, — кивнув він ніби в підтвердження моїх слів. 

— Наче все готове, будемо накривати на стіл? — поглянула на нього я. 

Він кивнув, і ми перенесли приготовані страви на стіл у вітальні. Я увімкнула на ноутбуці різдвяні мелодії, а Ян відкоркував вино. 

Я тримала в руці келих з рубіново-червоним напоєм, дивилася на Яна і думала, що як дивно, що за такий короткий час він став для мене близькою людиною. Багато що з того, що я йому розповіла, я до того не озвучувала нікому. І сумно, що так буде лише короткий час свят, а потім нам доведеться знову тримати дистанцію заради нашої роботи…

Раптом заграла повільна мелодія і Ян поглянув на мене.

Він встав з-за столу і простягнув мені руку.

— Потанцюємо? 

Я кивнула, вкладаючи свою долоню в його, і усміхнулась. Чомусь сьогодні все було інакше, я думала, про те, чим закінчиться цей вечір? Цікаво, чи Ян зараз також про це думає? 

 — Мені зараз якось так спокійно і добре, — тихо сказала я, коли ми почали танцювати.

 — Мені теж добре, — сказав він неголосно, прямо мені на вухо. — Хоча не дуже спокійно, — додав прямо пошепки. — Серце бʼється навпаки швидко і неспокійно. 

Моє серце теж билося дуже швидко і дихання прискорилося.

— Я дуже щаслива, що так зустрічаю Різдво, — відповіла, дивлячись йому в очі. 

— Я теж, — сказав він на видиху. В якусь мить він так подивився на мене, що я подумала, що зараз він подасться вперед і…

Я навіть заплющила очі, очікуючи, що зараз його губи доторкнуться до моїх… І тут пролунав стукіт в двері, такий голосний, що ми обоє здригнулися…