29. Олеся. Ліжко на двох

Коли згасло світло, я мимоволі підсунулася ближче до Яна. Ми ще й якраз дивилися трилер про маніяка, тому стало страшнувато. Але тут же я подумала, що я ж не сама, Ян зараз усе вияснить, він ніколи не розгублювався. 

— Може, пробки вибило, — він легенько торкнувся мого плеча. — Зараз подивлюсь, посидиш тут?

— Ага, — сказала я, мій голос прозвучав тоненько, по-дитячому.  

— Ти що, боїшся темряви? — здивувався він, але в голосі, окрім здивування, не було якогось осуду, чи ще чогось. 

— Трохи, — зізналась я. — У мене багата уява, зразу починає щось мерещитися…

Він раптом подався вперед і чмокнув мене в губи, але зовсім по-дитячому, а потім сказав:

— Відволічись, — і встав з дивану. — Я за телефоном, сподіваюсь, не вбʼюсь, поки його знайду, а потім до щитка. 

 — Давай, — я кивнула, хоч він мене і не бачив у темряві. Добре, що не бачив і того, як я почервоніла від цього маленького поцілунку. 

Я побачила, як Ян знайшов телефон і увімкнув ліхтарик, і одразу стало затишніше. Потім він пішов у передпокій до щитка, щось там робив, але світло так і не з’явилося. Я встала з дивану і підійшла до нього. 

 — Не працює? 

— Думаю, це проблема на лінії, я зараз подзвоню і перепитаю на рецепції, вони мають бути в курсі.

Він дійсно подзвонив, але розмова була короткою, і я зрозуміла, що він підтвердив свою версію.

— Сказали, що світла, скоріш за все, не буде до ранку. 

— Ясно, — я уявила, що знаходжуся сама в темній кімнаті, і мені стало не по собі. — Треба пошукати, може тут є якісь свічки?

— Можна, — він кивнув. — Хоча, вже майже десята, в принципі, можна лягти спати. На Святвечір буде більше сил, — на цих словах він усміхнувся. — Чи ти хотіла свічки в кімнату? Все ж, з ними спати не можна. Може бути пожежа.

— Я боюся спати в темряві, — тихо сказала я.  — Колись зі мною дещо трапилось… Одним словом, є в мене така фобія…

— Але я не хочу, щоб ти спала зі свічкою, це правда небезпечно… — Ян торкнувся мого плеча. — Ну, якщо так тобі буде легше, ми б могли лягти спати разом, що думаєш? Ну, в одне ліжко.

— А це буде зручно? — знітилась я. Ще подумає, що я його спокушаю. Але я дійсно завжди спала з увімкненим нічником…

— Ну, мені нормально, — він знизав плечима. — Якщо тобі нормально, то ляжемо разом. 

 — Добре, дякую, — я подумала про те, що він буде поруч, може, навіть, обійме мене, — і мені чомусь стало жарко. 

Я що, закохалася в нього? Це якась дурня, у нас так мало спільного, і взагалі, це, мабуть, просто симпатія. Треба викинути з голови ті думки про обійми…

***

Ми пішли до моєї кімнати. 

 — Ти з якого боку будеш? — запитала я, щоб не мовчати. 

— Мені все одно. Лягай, я сходжу перевдягнусь і прийду до тебе. На поки що телефон, — він простягнув мені свій мобільний з увімкненим ліхтариком. — Шкода, що твій сів. 

 — А як ти в темряві все знайдеш? — здивувалась я. 

— Очі швидко адаптуються. Нормально. Ну, якщо вдягну щось дивне, пробачиш мені, — він усміхнувся.

 — Добре, — я теж усміхнулася, і незручність майже зовсім зникла. Коли він вийшов, я при світлі ліхтарика перевдягнулася в піжаму і лягла до ліжка. 

Ян повернувся досить швидко, він був в темних шортах і футболці, бачила, бо була з ліхтариком. Підійшов до ліжка і ліг на вільну половину під мою ковдру.

— Чи треба було свою ковдру тягти? — уточнив, поглянувши на мене вже коли ми були в ліжку. 

 — Та не обов’язково, — сказала я. — Ця ковдра велика, має вистачити на двох. А якщо не вистачить, тут ще є плед…

Це було так дивно, що він зовсім поруч, можна простягнути руку і торкнутися… Я відчувала, як ритм мого серця прискорився, коли подумала про це, і тут же заплющила очі і вдала, що сплю. Цікаво, чи Ян відчував те ж саме?..