27. Олеся. "Не дзвони мені більше"

— Співчуваю, — зітхнула я. Відчувала, що Ян досі сумує за батьком і йому боляче говорити про його смерть. 

— Дякую, — він зітхнув. 

Я обрала гірлянду, а потім подумала, що треба було б ще купити подарунок Яну. Я гадки не мала, що йому подарувати. І тут якраз у нього задзвонив телефон.

— Знову брат, — Ян насупився. — Я відійду, ти не проти? 

 — Добре, я тоді піду до каси і оплачу цю гірлянду, — сказала я. 

— Нічого не плати, я сам оплачу, може, поглянь ще щось, я скоро буду, — відповів Ян і пішов геть, приймаючи виклик.

Я поглянула на товари на полицях, і раптом побачила снігову кулю. Така була в мене в дитинчстві. Всередині скляної кулі був будиночок, дуже схожий на той, у якому ми зараз жили. Біля будиночка тех росли ялинки, а у вікнах горіло світло. Я взяла кулю до рук і легенько потрусила — і відразу всередині неї пішов сніг, це була дуже заворожуюча і затишна картина. Вирішила, що саме її можу подарувати Яну на згадку про ці два тижні, які ми проведемо під одним дахом. 

Я пішла до каси, оплатила  свою покупку і заховала її в сумку. Аж тут з’явився Ян. Він підійшов до мене і взяв з моїх рук гірлянду і пару кумедних гномів, яких я теж прихопила, коли гуляла по залу з різдвяним декором. 

— Що сказав твій брат? — запитала, коли Ян оплатив покупки, і ми рушили до виходу. 

— У нього, як завжди, перед Різдвом чергове загострення, — Ян виглядав замисленим і дещо засмученим. — Ну, я сказав, що коли вже приїду, тоді буду з усім розбиратися. Він образився.

— Шкода, — я зітхнула. — Ну, може, поки свята минуть, то й загострення пройде…

— Ну, побачимо. Я насправді хотів би, щоб у нас налагодились стосунки, хоча думаю, це малоймовірно. Добре, не будемо про це. 

Коли ми вже сіли в машину, у мене задзвонив телефон. Поглянувши на екран, я побачила незнайомий номер. Мабуть, треба було проігнорувати його, але я була тривожною людиною, і якби не дізналася, хто хотів зі мною поговорити, то могла б придумати хтозна-що. Скоріше за все, це був якийсь спам, чи хтось помилився номером, і все ж я вирішила відповісти. 

— Слухаю, — сказала, прийнявши виклик. 

— Олесю, привіт, це я… Я дуже скучив за тобою… Хочу побачитись. Ми так по-дурному розійшлись… Нам треба ще один шанс!

— Мироне, не дзвони мені більше, — попросила я.  — Я не повернуся до тебе, зараз я зрозуміла, що наші стосунки вже давно були приречені. То навіщо знову наступати на ті ж граблі? 

— Чому приречені? Хіба ти не кохала мене? — здивувався він. — Ми добре підходили одне одному, нам же було добре разом!

— Може, тобі й було добре, бо я виконувала всі твої забаганки, турбувалася, щоб тобі було зручно, а на свої потреби забивала, — сказала я. — Твоя нова дівчина так не робить? Щось вимагає від тебе, тому ти зрозумів, що зі мною було легше? 

— Я зрозумів, що кохав тебе! — сказав він впевнено. 

 — Я тобі не вірю, — відповіла я. — Раніше мені здавалося, що я дуже тебе кохаю, а тепер це кохання залишилося позаду. Вибач…

Раптом Ян подався вперед і обійняв мене, нахиляючи мою голову якось вниз.

— Швидко! Вниз! — сказав він.

— Олесю, ти з ним?! — тут же вигукнув Мирон. 

Наші обличчя були так близько, що я відчувала подих Яна на своїх губах. Все навколо, у тому числі, й Мирон, відійшло кудись на другий план, стало неважливим…