25. Олеся. Буде що згадати

 — Що? — перепитала я. — Садо-мазо? Справді?

— Ага, — Ян усміхнувся. — Там дуже атмосферно. Ну, хоча це не те місце, куди водять дівчат на побачення. 

 — Цікаво подивитися, — усміхнулась я. 

— Там є стіл-ванна. Це реально ванна, в яку сідають з обох боків, а по центру деревʼяна накладка типу замість столику. Ну, ванна не наповнена, порожня. Можна сходити, якщо хочеш, — одразу запропонував Ян. — А в номерах у них всюди такі справжні ванни. 

 — Давай сходимо, — я кивнула.  — Мені цікаво пробувати щось нове, чого я ніколи в житті не робила. 

— Тоді ходімо, — Це в центрі, не дуже далеко. 

Коли ми підійшли до самого ресторанчику, побачили пам’ятник письменнику Леопольду фон Захер-Мазоху, про що говорила табличка. 

 — О, я бачила фото цієї скульптури раніше в інтернеті, — згадала я. 

— Я не звертав уваги на памʼятник, був тут двічі, — сказав Ян, коли ми вже підходили до памʼятника.

 — Кажуть, йому треба просунути руку в штани, — я засміялась.

— І що тоді станеться? — Ян усміхнувся. 

 — Щось знайдеш, — відповіла я. 

— Хочеш полазити в його штанах? — він грайливо поворушив бровами.

 — Ні, — сказала я. — Краще ходімо всередину, я до незнайомих чоловіків в штани не заглядаю…

Всередині приміщення повністю відповідало своїй назві. На стінах були розвішані батоги, наручники, ланцюги, еротичні фото. Офіціанти теж були одягнені в стилі садо-мазо. 

 — А які тут страви подають? — запитала я, роззираючись навколо. 

— Давай поглянемо в меню, але спочатку треба сісти за столик, — він поглянув на одну з офіціанток в костюмі зі штучної шкіри. — Я хочу той стіл, що в ванні, я бронював його по телефону на першу годину дня. 

 — Так, звичайно, — вона усміхнулась. — Проходьте сюди, будь ласка. 

Нас дійсно провели до ванни, в якій, на щастя, води не було, а на дні лежали подушечки, щоб сидіти. Посередині ванни був невеличкий столик чи щось типу того,, куди й ставили страви. 

 — Ми тут помістимось? — засміялась я. 

— Тут все продумано, давай я залізу перший, — Ян зняв взуття і вліз в ванну з одного боку від накладного столика і дістав мобільний, скануючи qr. — О, "Шматок покори" звучить смачно… Певно, візьму його на основну страву. А ти що хочеш? 

 — Я вже в курсі, що ти любиш домінувати, — я поглянула на нього. 

— Якщо любиш рибу, тут є смачна дорадо, "Розкіш любові" називається. А якщо мʼясо, можеш взяти також покори. 

 — Хай буде “Розкіш любові”, мені подобається назва…

— Випʼємо вина? — запитав Ян. — Чи ти любиш коктейлі? Не хочеш взяти "Уроки слухняності"? З безалкогольним джином. Чи хочеш чогось гарячішого і алкогольного?

 — Хай буде безалкогольне, — відповіла я. — Бо нам ще покупки робити і додому добиратися. 

Страви були дійсно смачні, ми навіть зробили фото на пам’ять. Не кожен день отак обідаєш, сидячи в ванній. 

Коли вже виходили з ресторану, повз нас проходив якийсь хлопець. Несподівано він висмикнув у мене з рук сумку і кинувся навтіки. Я навіть не одразу зрозуміла, що відбулося, а Ян уже кинувся за ним. 

Він швидко наздогнав хлопця і прямо завалив його на землю, після чого вирвав сумку. Той одразу кинувся втікати, Ян спочатку видно хотів схопити його знову, але той все ж зміг втекти. 

Ян почав обтрушувати свій одяг. Я підійшла до нього:

 — Дякую, це було як в кіно! Ти так швидко зреагував! — я дивилася на нього з захопленням...