24. Ян. Поїздка до міста

Вона заснула, поклавши голову на моє плече, а руками взявши мене за руку. Я навіть поворухнутись боявся, так і сидів аж до кінця фільму. Але Олеся все не прокидалась. Тоді я вимкнув вільною рукою кіно, а потім обережно вивільнив свою руку і встав з дивану. 

Спочатку думав накрити її пледом тут, але потім все ж вирішив, що краще вона поспить на ліжку, вона ж тільки нещодавно хворіла…

Я нахилився до Олесі і підхопив її на руки. Серце забилось дуже швидко, я вже продумав десять варіантів, як буду їй пояснювати цю свою самодіяльність, якщо вона розплющить очі. З гумором, дотепно, без натяків…

Але Олеся не прокинулась. Я доніс її до ліжка і вклав під ковдру. Коли вкривав її, ледь переборов бажання торкнутись губами хоча б її щоки.

Все ж, схоже, вона конкретно зачепила мене. 

Я зітхнув і вийшов з її кімнати, прикриваючи двері. Потім думав, що довго не засну, але врешті-решт заснув доволі швидко. Здається, на цій моїй футболці зберігся аромат її парфумів, бо коли я прикрив очі, я відчув цей аромат, ніби вона зовсім поруч… 

***

Коли я прокинувся, прийняв душ і вийшов з кімнати, то побачив, що кімната Олесі вже була відчинена і порожня. 

Тому я спустився вниз і відчув аромат тільки що посмажених млинців. 

— Ти вже встав? — вона визирнула з кухні. — Іди снідати!

— Так, іду, — я усміхнувся. Було приємно бачити її на кухні, таку домашню. — Привіт. 

— Ось твоя кава, — вона підсунула до мене чашку, і тут же поставила поруч тарілку з млинцями і поряд блюдечко з медом та інше з варенням.  —  А я оце ніяк не можу зрозуміти, як учора опинилась у своїй спальні. Немов провал у пам’яті…

— Ну, ти заснула на дивані, коли ми дивились фільм, — Ян знизав плечима і зазирнув мені в очі. — А потім я взяв тебе на руки і відніс до спальні. 

— Ой, вибач, будь ласка, — вона ніби почервоніла. — Тобі не було важко тягнути мене нагору? Треба було розбудити, я б пішла сама…

— Було шкода тебе будити, ти вчора погано себе почувала вранці, а потім ще й ті сльози… Ну, я подумав, що тобі варто відпочити. І раз ти не прокинулась, поки я тебе ніс, значить, моє рішення було правильним. 

— Мені здається, я пригадую щось таке, але я думала, що це був сон, — зізналась вона. — Мені було так тепло і затишно…

— Я радий, — я усміхнувся і наколов млинець. Треба було менше дивитись на неї і менше фліртувати, а то я ходив по лезу… 

 — Які у нас плани на сьогодні? — бадьоро запитала вона. — Схоже, моя застуда минула, я почуваюся цілком здоровою! 

— Може, зʼїздимо до міста? Правда, це займе пару годин через ці серпантини. Але мені треба дещо купити, — сказав я.

Насправді я хотів придбати для Олесі подарунок на Різдво. Все ж, воно вже мало бути доволі скоро. 

 — Давай, я якраз теж хотіла дещо купити, — вона хитро усміхнулась. 

— Тоді доїмо і збираємось, поїдемо, поки світло. Потім можна буде там пообідати…

***

Дорога до Львова дійсно зайняла доволі багато часу, кляті серпантини… Але Олеся не жалілась. Я пригадав, як Карина скаржилася навіть коли ми стояли просто в заторі в Києві, не те що щось подібне. Все ж, при будь-яких порівняннях Олеся вигравала у Карини.

Ми зупинились лише раз на заправці і випили кави, тому все одно встигли приїхати туди якраз перед обідом. 

— Ти була у Львові раніше? — запитав я, коли припаркував машину недалеко від площі "Ринок". 

 — Так, але ще  на першому курсі, ми їздили на екскурсію, — відповіла вона. 

— Зрозуміло, — я кивнув. — Навряд вас водили на екскурсію в дійсно цікаві місця. Наприклад, в "садо-мазо" кафе була?  Ну, воно "Мазох" взагалі називається… 

Мені хотілось побачити її реакцію, так, я спеціально провокував її…