21. Олеся. "Тепер все буде по-іншому"

Я дійсно почувалася якоюсь невдахою після тих його слів. Стосунки з Мироном зайшли у глухий кут, вони були як валіза без ручки, яку, як усім відомо, і нести важко, і кинути шкода. Але якби не цей випадок із дзвінком і його розмовою з Яном, якби я була тут, у цьому будиночку, сама, то, певно б, за кілька днів охолола. все обдумала, знайшла б у стосунках з Мироном позитив і повернулася б до нього. Особливо після того, як він мене перепросив…

Зараз же мені було соромно за свою слабкодухість… І з тим Павлом, я мала б поставити його на місце, а не бігти потім по гроші… Я звикла завжди думати про те, щоб бути хорошою дівчинкою, робити все правильно, нікого не засмучувати. Так виховували мене батьки. 

І от у моєму житті з’явився Ян, який ніби перевернув усе з ніг на голову, змусив мене поглянути на себе і своє життя зовсім під іншим кутом. І ще… мене тягнуло до нього, і я злилася через це на саму себе. Адже тепер, після цієї сварки, я не мала це відчувати до нього, і все ж відчувала. 

Тому, коли він раптом, без усяких попереджень, поцілував мене, я його не відштовхнула. В голові промайнула думка, що раз у житті я можу дозволити собі жити не за правилами і бути поганою. Бути такою, як він…

Я відповіла на поцілунок, забувши про все на світі, про нашу сварку, про те, як ще кілька хвилин тому прямо-таки ненавиділа його. Зараз мені хотілося, щоб він ніколи не випускав мене зі своїх обіймів…

Але тут пролунав стукіт у двері. Першою моєю думкою було, що повернувся той клятий майстер, і я злякано глянула на Яна, очікуючи, що він знову розсердиться. 

Він дійсно насупився, поглянувши на двері:

— Це Карина, вона щойно у вікно зазирала, — сказав він неголосно.

Тепер мені стало ясно, що то був не справжній поцілунок, а лише гра… Від такої думки я відчула себе ще більш нещасною. 

— То відчиняй, не стояти ж їй на подвір’ї, вже вечір, — сказала я тихо. 

— Я сподівався, що вона відчепиться, якщо побачить, що я тут з жінкою, — він ледь насупився. 

 — Бачиш, не відчіпляється, — я зітхнула. 

— Ладно, піду скажу їй, щоб йшла, — він встав з дивану і пішов до дверей. Відчинив їх і я почула його голос: — Карино? Що ти тут робиш?

 — Я хотіла зробити тобі сюрприз, — почувся ображений жіночий голос. — Приїхати і сказати, що ти важливий для мене, навіть без того дурного весілля… А ти так швидко знайшов мені заміну! Може, ти й до нашої сварки мені зраджував? 

— Нічого я не зраджував, — насупився Ян. Я прямо уявила, як він насуплюється, бо зі мною він постійно так робив.

— Нічого, я все тобі пробачила, — голос Карини раптом зазвучав дуже солодко. — Можна увійти? В мене для тебе новина, яка змінить наші стосунки, тепер у нас все буде добре…

— Карино, ти щось плутаєш, — Ян зітхнув. — Що ти збиралась мені пробачати? Ти сама влаштувала чергову істерику, сама пішла. 

 — Тепер все буде по-іншому, — сказала вона. — Я прошу вибачення, що психувала тоді, це все гормони… Знаєш, під час вагітності таке буває…

То вона вагітна? Я відчула, як у мене серце буквально перестало битися, і подих перехопило. Ну так, це зовсім інша справа, тепер Ян залишиться з нею, і все у них буде добре. Мабуть, мені краще піти зараз у свою кімнату і зібрати речі, а завтра тихенько піти на потяг і повернутися до Києва. Хай вони відпочивають тут разом, як і планували з самого початку…

З такою думкою я тихо встала з дивану і пішла сходами нагору. Мені хотілося плакати, але я трималася. Все ж, щось у мені зараз змінилося, здається, я стала сильнішою… Я справлюся, переживу і це розчарування, я знала це.  От тільки згадка про той наш перший і останній поцілунок завжди не даватиме мені спокою…