20. Ян. "Язик мій — ворог мій"

Мене дійсно роздратувало це. Чого це Олеся захищала того придурка, може, він їй сподобався? 

Чомусь навіть проста думка про це взбісила мене і тому я так завівся. 

 — Це не хабар, — насупилась вона. — Ти що, може, на мене скаргу напишеш за корупцію?

— А що це? — я насупився ще більше. — Чи може, він тобі сподобався? Он, як долоні твої вилизував!

 — Ну ти й придурок! — розлютилась вона. — Тепер я розумію, чому ні одна дівчина тебе довго не витримує! У тебе жахливий характер! І нуль емпатії!

— Емпатії до кого? До алкоголіка, який вилизує жіночі руки? — я теж розлютився ще більше. — Ясно, як ти зійшлась з тим своїм лошком, шкода придурка було? Тому йому давала?

Вона раптом розмахнулася і дала мені ляпаса. 

Потім повернулась і побігла нагору. 

Певно, це був перебір. 

Щока пекла, я торкнувся неї долонею і зітхнув. Пішов сходами вгору, підійшов до її спальні, смикнув ручку, але двері були зачинені.

— Олесю, пробач, ну, це був перебір, — сказав я неохоче.

 — Я думала, ти хороший, — вона, здається плакала.  — Краще йди, не стій тут. Я завтра поїду додому.

— Мені не сподобалось, що ти була з ним така привітна, не як зі мною, — продовжив я. 

Це вже було як ходіння по тонкому льоду. Я майже зізнався, що ревную. 

 — Хіба я не була з тобою привітна? Все було так добре… Мені здалося навіть, що… — тут Олеся замовкла, так і не договоривши. 

— Він облизував твою руку, мені це не сподобалось, — продовжив я. — Ти своєю привітністю ніби давала йому зелене світло на ті тупі залицяння.

Все ж я сказав це. Тепер те, що я ревную, мало бути для неї очевидним, так?...

 — Я не давала йому ніякого зеленого світла, ти сам це придумав і сам себе накрутив. А Мирона навіщо туди приплів? Знаєш мої “болючі точки” і лупиш по них? От навіщо? Чого ти хотів цим добитися?

— Я не подумав, — я зітхнув. — Ну пробач! Я не хотів тебе ображати, реально!

Вона відчинила двері і стала на порозі. Вигляд у неї був не дуже. Очі заплакані, обличчя червоне, Олеся ледве трималася на ногах. Певно, у неї ще була температура. 

— Пробач, — сказав, зазирнувши їй в очі. — Ходімо, я зроблю тобі чай і увімкну фільм?

 — Добре, — вона зітхнула. — Де там мої ліки, щось я не можу їх знайти…

— Зараз принесу…

***

Я всадив Олесю на диван і приніс їй чай і ліки. Вона все ще виглядала засмученою. Не думав, що на мене можуть так впливати жіночі сльози, але чомусь було прямо кепсько на душі. Коли Карина плакала, коли я їхав, я і близько не відчував нічого подібного до того, що відчував зараз, і це було навіть дивно. Бо ж з Кариною у нас були, можна сказати, доволі довгі стосунки, а з Олесею… 

А що з Олесею, нічого такого у нас з Олесею не було… Хоча, було тупо заперечувати, що мене тягнуло до неї. Вона дійсно була дуже красивою, але справа була не тільки в її зовнішності. 

Олеся також була принциповою. І хоч мене підбішували її принципи, але я завжди поважав людей, які мають свою точку зору.

А щодо хабаря я ляпнув тому що в якусь мить дійсно подумав, що вона або надто слабкохарактерна, або дійсно не проти загравати з тим електриком…

Але, схоже, Олеся не зрозуміла цього. Ну і добре. 

Я підсів до неї на диванчик і коли вона поставила чашку на маленький кавовий столик, запитав:

— Ти все ще сердишся на мене?

 — Ну, ти ж попросив вибачення, — вона зітхнула. — Я розумію, що це ти згаряча сказав… Що характер такий у тебе… Але я тепер весь час думаю про ті твої слова… Що мені шкода придурків… Я якась неправильна, так?

Вона поглянула на мене з нещасним виразом обличчя. 

Аж раптом мій погляд прикувала фігура, яку я побачив у вікні за Олесею, що сиділа до нього спиною.

Не довго думаючи, я раптом подався вперед і, прикриваючи очі, торкнувся губами губ Олесі….