18. Ян. Біля каміну

Я залипав на неї, точно залипав. Коли вона лежала на мені, коли наші погляди зустрілись, я хотів притягнути її ближче і поцілувати. Серце билось дуже швидко. І, певно, я б поцілував її зараз, якби вона раптом не засміялась. 

Вона швидко встала з мене і почала обтрушуватись. Щось говорила, потім запитала:

— Ти як? Не дуже вдарився?

— Ні, нормально, — я встав слідом і також почав обтрушувати сніг. Схоже, Олесю наіть краплю не збентежило те, що ми знаходилися так близько одне до одного. Вона виглядала, як зазвичай. 

 — Я така незграбна, — вона усміхнулася, дивлячись на мене. 

— Ну, головне, що ми обоє цілі, — я теж усміхнувся. Все ж, вона була красивою, дуже. Могла з такою зовнішністю займатись чимось зовсім іншим, а не йти в адвокатуру. 

 — Я не жалкую, що сюди приїхала і познайомилася з тобою ближче, — раптом сказала вона.  — Ти показав мені, що якщо у людини інша думка, то це нормально. Головне — не нападати одне на одного…

— Я теж не жалкую, — я зазирнув їй в очі. Знову залип. Це було вже небезпечно. — Добре, ходімо всередину, треба перевдягнутись, щоб ти знову не захворіла. 

 — Так, ходімо, — вона кивнула. — Бо якось і справді стає прохолодно. Треба зробити гарячий чай. 

***

Ми випили гарячого чаю, але щось все одно було якось холодно.  Здається, опалення глючило. 

Викликали майстра з готелю, нам сказали, що він прийде ближче до вечора, бо велика кількість викликів. 

 — Може, розпалимо камін, поки він прийде?  — запропонувала Олеся. 

— Давай, — погодився я і підійшов до каміну. Тут все виглядало доволі просто. Дерево вже було складене для підпалювання в спеціальну купку. А поруч із каміном лежали сірники і папір. 

Я вставив папір у дрова і підпалив їх. З першого разу дерево не загорілось, але коли я заклав папір ще в декількох місцях, то нарешті вогонь запалав і ми відразу відчули тепло, яке від нього йшло. 

— Зараз перетягну сюди диванчик, треба нормально зігрітись після нашого падіння, — сказав Олесі. — Бери пледи. 

Коли я перетягнув диванчик, який був доволі вузенький, скоріше декоративний, ніж практичний, і сів на нього, місця лишалось не так багато. 

— Сідай поруч, — сказав Олесі, яка чомусь завагалася спочатку, але потім все ж присіла біля мене, дивлячись на вогонь. 

— Так затишно, — сказала вона.  — Здається, можна цілий день сидіти і дивитись на полум’я, це дуже заспокоює.  

— Погоджуюсь, — я кивнув. Від неї смачно пахло чимось свіжим і літнім. Хотілось доторкнутися, тим паче, зараз ми були дуже близько. — Ти, здається, все ще не зігрілась, — я простягнув руку до її щоки, яка була ледь червоною. Думав, вона червона від морозу, який був на вулиці, але коли торкнувся, зрозумів, що щока була не холодна, а навпаки гаряча.

Олеся повернула до мене обличчя:

 — Здається, знову температура піднімається, треба, мабуть, випити ліки… 

Я ледь облизнув губи. Це вже був якийсь рефлекс, коли вона була так близько до мене. Якщо я зараз хоч трохи подамся вперед, зможу торкнутися своїми губами її… Що тоді трапиться, вона відсторониться? 

— Це погано, — не знаю, чи я коментував те, що в неї піднімається температура, чи те, що мені було все важче контролювати себе. 

Олеся знизала плечима:

 — Це нормально, для повного  одужання треба хоч пару днів. Головне, щоб я тебе не заразила, ми зараз так близько… Мирон, коли хворів, так вередував завжди, усе йому не так…

Навіть коли я торкався її, вона згадувала того придурка. Чомусь настрій одразу трохи зіпсувався. Треба дати їй зрозуміти, що я думаю про неї. Якщо не словами, то діями, щоб вона вже точно зрозуміла.

Я зазирнув їй в очі, а потім подався вперед, ще ближче, але саме в цю мить двері з передпокою грюкнули і ми почули грубий чоловічий голос:

— Майстра замовляли? Зустрічайте!...