17. Олеся. Бажання у кульці

Я очікувала, що Ян знову відповість щось іронічне в своєму дусі, але він тільки усміхнувся мені.

— Прямо таки "неприємного". Я такий, як зазвичай. 

— Ну, значить, то мені просто так здалося, — я зніяковіла. — Але коли я сюди приїхала і побачила тебе, то подумала, що ти остання людина, з ким я хотіла б тут зустрітися…

— Повір, я теж не горів бажанням проводити час з адвокаткою, я взагалі адвокатів на дух не переношу, ну, ти вже це встигла помітити, — він став якимось замисленим. — Одного разу один адвокат виправдав людину, яка була винна в дечому. Я, певно, до сих пір злюсь на всіх адвокатів через той випадок.

— Це було щось особисте? — запитала я.  — Виправдали людину, яка зробила тобі щось погане?

— Так, можна і так сказати, — він кивнув. — І саме це стало причиною, чому я пішов в прокурори.

— Мені шкода, що так сталося, — сказала я. — Зрештою, помилитися може представник будь-якої професії — і адвокат, і прокурор…

— Так, це правда, — він відвів погляд. — Добре, не будемо про це. 

— Тоді ходімо прикрашати ялинку, — я вирішила відволіктися від неприємних тем. — Все ж скоро свято.

— Ходімо, — він кивнув, прибираючи тарілки зі столу. — Тільки вдягнись тепло. 

Я пішла у свою кімнату й одягла шапку та куртку. Почувалася добре, наче й не хворіла. Коли спустилася донизу, Ян витягнув з комірчини  драбину, а я взяла іграшки. В одну кульку я все ж поклала записку із своїм бажанням, які написала нашвидкуруч у своїй кімнаті.  

Вийшли надвір, до ялинки, яка вже була прикрашена власниками готелю, але поряд була ще одна, не прикрашена, і ми вирішили, що повісимо ці іграшки на неї. 

Ян поставив драбину і я сказала, що можу вилізти на неї і повісити іграшки. 

 — А ти мене страхуй знизу, — сказала я йому. 

— Добре, — він кивнув. — Шапку хоч би натягнула краще, вуха видно, — він торкнувся моєї шапки і трохи потягнув її вниз. 

 — А ти взагалі без шапки, — я тицьнула пальцем на його вуха. — Так що не маєш права мене критикувати! 

— Хочу і критикую, не я нещодавно валявся в ліжку з температурою, — він торкнувся кінчиком пальця мого носа. — Ніс холодний!

 — Добре вже, — я насунула шапку глибше на вуха. — Давай сюди цих янголиків, будемо робити красу! Шкода, що в самому будинку немає ялинки, ну, гірлянди є, і на тому дякую…

Він став подавати мені іграшки, а я розвішувала їх на лапатих ялинових гілках. Запах хвої, пластівці снігу, що час від часу злітали з гілок і припорошували нас із Яном, різдвяні мелодії, які він увімкнув на телефоні — усе це створювало дійсно святкову атмосферу. Я подумала, що вже давно не відчувала такої радості від зимових свят, такого передчуття дива. Подібний настрій був у мене хіба що в дитинстві…

Я потягнулася до гілки, що була трохи далі, і раптом втратила рівновагу. Замахала руками, скрикнула і відчула, що падаю. Все тривало якісь лічені секунди, аж раптом сильні руки Яна підхопили мене і ми, не втримавшись на ногах, обоє звалилися на сніг. Мабуть, йому дісталося більше, бо він упав спиною на землю, а я вже згори на нього, якусь мить ми так і лежали обличчя до обличчя, немов не в змозі зрозуміти, що ж сталося, а потім я засміялась. 

 — Я думала, що зараз впаду і щось собі переламаю, навздогін до простуди, — сказала, підіймаючись на ноги і обтріпуючи з себе сніг. — Ти як? Не дуже вдарився?