15. Олеся. "Поки жінка відповідає, значить вона не байдужа?"

Я аж трохи розізлилася на мобільний, який зіпсував такий приємний сніданок. Стало не по собі — раптом це знову той, хто мені погрожував? Але, поглянувши на екран, побачила там ім’я Мирона. Даремно я його не заблочила, зараз знову почне кричати на мене, що я зрадниця…

Те, як він швидко вивіз з дому мої речі, замість того, щоб боротися за мене, зачепило за живе. Тож я вирішила, що зараз відповім на дзвінок, скажу все, що про Мирона думаю, а тоді додам його номер у “чорний список”, щоб більше він мене не турбував. 

 — Алло, — сказала я непривітним тоном. — Що ти хотів, Мироне? 

— Олесю! Я хотів поговорити з тобою… Я дуже скучив! Вибач мені! — затараторив він. — Скажи, де ти, я хочу побачитись… 

Його тон був для мене зовсім неочікуваним. Але я розуміла, що якщо він і вибачається, то ненадовго, варто було б нам помиритися — і через деякий час Мирон би знову знайшов причину для невдоволення мною. 

 — Я думаю, нам не варто більше бачитись, — відповіла я.  — Ти ж сказав, що я тебе зраджувала…

— Я просто розізлився… Я ревную! Хто той тип, з яким ти там відпочиваєш? Звідки він взявся? — він знову почав говорити з претензією в голосі.

 — Яка різниця? Просто я більше не кохаю тебе, — сказала я. — Не треба мене шукати, тобі варто далі планувати своє життя без мене. Сподіваюся, ти ще зустрінеш дівчину, яка відповідатиме твоїм ідеалам, і будеш щасливим з нею. 

— Але я не хочу без тебе! — вперся він. — Скажи, де ти! Я приїду, ми поговоримо… 

Я поглянула на Яна. Він якось насупився, але щойно наші погляди зустрілись, поглянув кудись вбік, ніби взагалі не слухав це все.

 — Я ж сказала тобі , що в Карпатах, — відповіла я. — Пробуду тут два тижні. 

— Як називається твій готель? — продовжував розпитувати він. 

— “Верховина”, — відповіла я якось ніби на автоматі і тут же додала. — Але приїздити не треба, я все одно не зміню своєї думки. Нам краще кожному окремо будувати далі своє життя. Може, ти ще будеш вдячний мені за те, що я пішла…

— Це не ти пішла! Ти ж їхала відпочити, хіба ні? — здивувався він. — Хоча, той твій мужик… Він зараз з тобою? 

 — Так, зі мною, — сказала я, відчуваючи, як кров приливає до щік.  — Тому я не раджу тобі приїздити. 

— Я вже якось сам вирішу, приїздити мені, чи ні! — роздратовано сказав Мирон. — Не гарного вам відпочинку! — і раптом кинув слухавку. Схоже, він дуже бісився. 

Я зітхнула, відкладаючи телефон. 

— Мирон злиться на мене, — пояснила Яну, котрий поглянув у цю мить на мене. 

— Не розумію, нащо ти з ним взагалі говорила, — здається, він дещо насупився. 

— Хотіла пояснити, що у нас з ним немає майбутнього, хотіла, щоб він зрозумів мене і дозволив жити своїм життям. Але, схоже, він нічого не хоче розуміти…

— Нащо тобі його дозвіл на це? Поки жінка відповідає, значить, вона не байдужа, — хмикнув Ян. 

 — Я просто хотіла, щоб ми не були ворогами, от і все, — я знизала плечима. — Зараз просто заблочу його номер, і на цьому поставлю крапку в нашій з ним історії. 

— Ну, давай, заблоч, — він якось вичікувально поглянув на мене, відпиваючи чай.

Я взяла телефон і занесла номер Мирона в “чорний список”.

 — От і все. А ти свою Карину заблочив? Чи думаєш після свят повернутися до неї? — сама не знаю, чому ці слова раптом вирвалися у мене…