14. Ян. Це вже поганий знак...

 Не знаю, чому я так сильно хвилювався за неї. Може, тому що думав, що вона тоді через мене втекла так надовго на вулицю і захворіла? Так, певно, через це. Хотілось, щоб Олесі швидше стало краще, тому я міняв компрес і навіть будив її, щоб дати ліки. Коли вона прокинулась зранку і я дав їй чергову дозу ліків та чай, то втома таки наздогнала мене, і я пішов до себе. Сил ледь вистачило, щоб прийняти душ, а поітм я завалився в ліжко і провалився в сон. 

Коли ж розплющив очі, то побачив її зовсім близько. Спочатку подумав, що клята білявка мені вже сниться, але ні, це точно був не сон, бо Олеся  обережно торкнулася мене, накриваючи ковдрою. Коли зустрілася зі мною поглядом, знову почервоніла і сказала:

 — Я хотіла тебе покликати снідати, але ти спав…

— Дякую, — я усміхнувся. Тільки в цю мить зрозумів, що деякі ранкові чоловічі приколи мене не оминули і сьогодні. Але я був під ковдрою, тож вона не мала нічого побачити… Чому я взагалі про це думав? Навіть якби побачила, блін… — Я зараз спущусь, — сказав, повернувшись так, щоб вже точно нічого не було помітно. 

— Добре, я піду каву зроблю, — вона швидко повернулась до мене спиною і вийшла з кімнати. 

Я встав з ліжка і пішов в душ, треба було зняти напругу. Коли стояв під прохолодними струменями, чомусь в голову знов прийшли думки про Олесю… Ну ні, я не дозволю собі думати про неї під час цього!

Бляха…

Хоч і сказав собі так, тіло не дуже слухалось. Мозок теж ніби відключився. Я заплющив очі… Треба було закінчувати з цим якомога швидше… 

Це все через кляту Карину!

***

Спустився вниз я доволі швидко. Як на зло, все вийшло дуже швидко, коли я уявляв Олесю. Але мені не варто її уявляти. Хоча, можна вважати, що це просто було таке запаморочення, затемнення, хтозна що… Все тому що я вчора провів ніч біля її ліжка, от у мене шарики за ролики і заїхали. 

На кухні смачно пахло кавою, на столі стояли тарілки з яєшнею та тостами, а Олеся закінчувала робити салат. 

 — О, ти вже тут, — вигукнула вона. — Чудово, сідай снідати!

Вона виглядала якоюсь аж занадто бадьорою і це було навіть трохи підозріло. 

— Ага, — тільки й вимовив я, сідаючи за стіл. 

Погляд таки ковзнув по її фігурці. Олеся була вдягнена в короткий рожевий халатик із якоїсь м’якої на вигляд тканини, волосся було зібране в хвостик, через що вона виглядала набагато молодшою, прямо як старшокласниця, а не поважна адвокатка. 

— Я переживала, щоб ти не захворів, тому й зайшла до тебе, — сказала вона, ставлячи на середину столу миску з салатом і сідаючи навпроти мене. — А то раптом ти від мене заразився?  Хоча не думаю, що в мене якийсь вірус, просто переохолодилася.  

— Я в нормі, просто спав мало, тому і проспав до дванадцятої, — я підсунув до себе свою тарілку. 

Цікаво, чи помітила вона тоді… Хоча, ну  блін навіть якщо і помітила, це ж абсолютно нормально. Чомусь раніше такі штуки мене зовсім не хвилювали… Я навіть трохи насупився через ці свої думки, злився на себе за них. Мене не мало це хвилювати. 

— Тоді добре, бо ми вчора через мою хворобу і ялинку не прикрасили, — сказала Олеся. 

— Ага, — я кивнув. — Сьогодні прикрасимо. 

Не те щоб я дуже любив Різдво і всі ці традиції… Навпаки, я часто втікав з міста на свята, як і цього разу, щоб не святкувати з ріднею. 

 — Я з дитинства дуже люблю прикрашати ялинку, — зізналась Олеся. — Знаєш, як треба загадувати бажання? Написати на папірці бажання і заховати в кульку, а кульку повісити на ялинку. Це я таке придумала, — вона усміхнулась, і на її щічках з’явилися ямочки. 

— Ну, можеш написати, — я знизав плечима і ледь усміхнувся. Бляха, я і далі задивлявся на неї. Це вже був поганий знак. 

Раптом її телефон, який якраз лежав на столі екраном догори, задзвонив. І я побачив, що там висвітилось імʼя абонента "Мирон"....