12. Ян. Міс "Я-ніколи-не-хворію"

Я скосив погляд на Олесю і помітив, що вона вся напружилась, а потім запитала в співрозмовника "Що?". Ще за мить вона прибрала телефон від вуха і здивовано дивилась на нього.

— Що там? — все ж не втримався я і перепитав. 

— Якісь хулігани, — відповіла вона. — Нічого страшного. 

Але Олеся все одно виглядала напруженою. Ну, з іншого боку, ми не були друзями чи щось таке, щоб вона казала мені, хто їй дзвонить.

Далі в машині ми мовчали, а вже коли зайшли до будинку, вона голосно чхнула.

— Нагулялася в мороз? — хмикнув я.

— Я ніколи не хворію, — відповіла вона. 

— Ще скажи, що це — алергія на сніг, — я усміхнувся. — Ну, раз не хворієш, приготуй вечерю. А потім прикрасимо ялинку. 

— Добре, — вона кивнула. Але була чомусь ніби замислена. Весь час, поки готувала, а тоді колит ми вечеряли, поглядала на мене якось дивно. 

— У мене щось на обличчі? — я взяв до рук мобільний і поглянув на себе через фронталку. — Ніби ні… Чого ти так дивишся? — я знову перевів погляд на неї.

— Та так, нічого… А ти міг би, щоб виграти справу, діяти брудними методами? — запитала вона. 

— Що за дурня, — я насупився. — Авжеж, ні. Я за справедливість. 

— І не став би наймати людей, які б погрожували твоєму опоненту? — не вгавала вона. 

— Тобі що, хтось погрожував? — раптом дійшло до мене. — Тоді, в машині? 

 — Так, — вона опустила очі. — Але я подумала, що це ти в цьому замішаний…

— Номер визначився? — настрій було зіпсовано. Капець, такої, значить, вона про мене думки?

 — Ні, прихований. 

— Даси свій ІМЕІ і номер телефону, я попрошу моїх знайомих в поліції пробити, хто тобі дзвонив, — сказав рішуче. Не вистачало, щоб про мене ще подібну дурню думали! Хоча, мені б мало бути все одно, але чомусь мені не було все одно. Певно, тому що я не любив несправедливість, і вже точно не тому, що це саме Олеся була про мене такої думки. 

 — Добре, дякую, — вона кивнула. 

Вона раптом знов чхнула. Тільки зараз я помітив, що на її обличчі все ще залишався румʼянець, як коли вона була на морозі.

Я подався вперед і торкнувся долонею її лоба:

— У тебе, здається, температура, міс "я-ніколи-не-хворію".

— Нічого страшного, зараз вип’ю ліки і все минеться, — сказала Олеся. — В мене було в валізі жарознижуюче, зараз пошукаю. 

— Ну, давай, — я вигнув брову. 

Олеся пішла до своєї кімнати, якийсь час пробула там, а потім повернулася і винувато сказала:

 — Схоже, я їх забула… Мабуть, дуже поспішала, коли збиралася, і залишила вдома…

— Лягай в ліжко негайно, — я встав з-за столу і поглянув на неї. 

— Та я нормально почуваюся, — вона почервоніла — чи то від температури, чи то від того, що мої слова її знітили. 

— Бачу, он вже взагалі червона, як рак, — знову хмикнув я. — Буду за двадцять хвилин, щоб лежала в ліжку!

Не знаю, чому, але я дійсно розізлився на неї за те, що вона зовсім не думала про своє здоровʼя. Ніби ж вже не дитина, але ставиться до всього дуже халатно. 

— Добре, — тихо сказала вона. — Вибач, що через мене в тебе клопоти…

Я зловив себе на думці, що інколи вона навіть буває милою. Але певно, це тільки при гарячці так. Ці червоні щоки, ледь охриплий голос… Ой, щось мої думки почали йти кудись не туди. 

Я навіть потрусив головою в знак заперечення, ніби намагаючись викинути все зайве з голови. 

— Скоро буду, — тільки й сказав, після чого пішов до передпокою…