9. Олеся. Наслідки необачності

Я обурилася через те, що для нього вся ця бюрократія важливіша за волю людини. Аби швидше сплавити справу з рук і менше морочити голову — на жаль, я знала не одного свого колегу, які працювали саме так. Але я так чинити не хотіла. Зрештою, в мене з самого дитинства було підвищене відчуття справедливості…

— Яка ти занудна, — він насупився ще сильніше. — Роби, що хочеш! А я планую спокійно поїсти плов! 

 — Я теж планую поїсти, а потім піду пофотографую околиці, — відповіла я. Вирішила менше спілкуватися з Яном, бо щось всі наші розмови переходиили на сварки. Ми були занадто різні, мали протилежні погляди практично на всі речі, а ще він здавався мені страшенним снобом. Втім, якщо більше гуляти, а бачитись з ним лише під час прийомів їжі, то певно якось можна миритися…

Вирішила говорити з ним лише про погоду, ну або про якісь фільми. Може, тоді він не буде доколупуватися до мене….

— Вперед, — він кивнув. 

 — Розподіл обов’язків — я готую, ти — миєш посуд, — я встала з-за столу. — Дякую за те, що склав компанію! 

— Дякую за плов, — він ледь усміхнувся. — Дійсно непогано вийшло. А про карʼєру кухаря подумай, поки у відпустці. Кажу тобі, це твоє. Та і місце жінки все ж в домі, а не в суді.

Я проігнорила його черговий випад, хоча на язиці й крутилися різні нехороші слова. 

“Я приїхала сюди відпочивати, то й буду відпочивати. Яну не вдасться вивести мене на черговий конфлікт. Він якийсь енергетичний вампір, я не збираюся його годувати своєю енергією”, — думала я, вдягаючись у передпокої. Потім взяла фотоапарат і вийшла з будиночку. 

***

Погода була дуже гарна. Сонце вже хилилося за гори, адже день у грудні короткий. Під ногами рипів сніг, морозець був, але не дуже сильний. Я й не помітила, як зайшла досить далеко в ліс. Тут була протоптана стежка, мабуть, хтось нею ходив до села. Я робила фото, захопившись так, що  нічого не бачила навколо себе. 

Мені навіть вдалося побачити на галявині лисицю, і я встигла клацнути її пару разів, поки вона почула чиюсь присутність і дременула в хащі. Тільки тоді я відчула, що мої руки вже замерзли. а в лісі запали сутінки. Скоро стане темно, тож потрібно якнайскоріше вибиратися принаймні на відкрите місце. Заблукати  і провести ніч, бродячи по лісу, або щоб рятувальників викликали шукати мене — це в мої плани зовсім не входило. 

Я вже майже вийшла з лісу, коли почула позаду себе якісь чоловічі голоси. Подумала, що це теж якісь відпочивальники, але все одно стало трохи не по собі, я пожалкувала, що не повернулася додому раніше. Тому прискорила крок, сподіваючись, що вийду на відкрите місце раніше, ніж ті люди мене наздоженуть. 

Почула, що ззаду мене гукнули:

— А що це ти тут робиш сама, фіфочко? — це був якийсь мужик. Він був з двома такими ж, як він. Здається, вони були нетверезі. — Давай, ми тебе проведемо…

 — Дякую, не треба, — відповіла я і ще пришвидшила крок.  Але, здавалося, вони теж пішли швидше. Мені стало страшно. Лаяла себе за те, що поперлася сама в таке безлюдне місце. 

— Стій, кралю! — крикнув мені той мужик наздогін і я відчула, як мене схопили за руку. — Поспілкуйся з нами. Чи тобі сільські хлопці не до вподоби?