7. Олеся. "Та що ж ти така бідося"

Мені було так образливо, насамперед через те, що я вже подумала, що Ян нормальний, лише прикидався таким придурком, а виявилося, що насправді він такий і є, а прикидався нормальним. Просто самовпевнений сноб і нічого більше! 

Поки йшла до своєї кімнати, розмірковувала, що робити далі. Зараз уже пізно їхати на вокзал, таксі сюди точно не приїде, пішки йти в темряві виглядає по-дурному, я просто заблукаю. Треба тут переночувати, а завтра сказати тому пихатому прокурору, хай відвезе мене на вокзал. Не буду я терпіти приниження від майже незнайомої людини! 

Їсти дуже хотілося, але я не могла спуститися вниз, поки він там, тож я знайшла у сумці якесь печиво і стала його гризти, стоячи біля вікна і дивлячись на гори, які вже лише ледь-ледь виднілися у темряві. Мабуть, у сонячну погоду з цього вікна вигляд просто неймовірний! А я ж могла тут жити сама, у всьому будинку, як королева! І тепер мені реально нікуди подітися, бо я мамі теж сказала, що  проведу свята з чоловіком. з яким познайомилась на роботі…

Чорт, чому я так необачно дала себе втягнути в цю авантюру? 

— Гей, плов остигне, давай спускайся, — почула з-за дверей. 

— Не хочу, — вперлась я.  — Вечеряй сам. 

— Але ти його готувала, це якось тупо, — він теж вперся. — Іди їж! 

— В мене немає апетиту! — насправді я була голодна як вовк, і від клятого печива мені ще більше захотілося з’їсти щось нормальне і поживне. Але я не хотіла більше ні хвилини бути в його компанії. 

— Ага, твій шлунок бурчить так, що я за дверима чую, як в тебе "нема апетиту". Думав, дівчата такі звуки не вміють видавати! 

 — Я розумію, чому твоя блонда тебе покинула! — озвалась я.  — Бо ти зовсім не маєш емпатії! 

— А от і помиляєшся. Бо я не подарував їй обручку, — огризнувся він. 

— Що, шкода було грошей? — тепер уже настала моя черга діставати його. 

— Я не вірю в шлюб, як інстанцію. І не збираюсь потім при розлученні віддавати дружині, яка сидітиме на моїй шиї, майно! — він починав злитися. 

— Ти просто скупий, — здається, я намацала його “болючу точку”. — І тут, у цьому будинку ти виявив жадібність, інакше дав би мені можливість самій пожити, адже я навряд чи ще колись зможу це зробити. А в тебе стільки бабок, що ти можеш хоч за кордон поїхати, куди завгодно! Але ні, ти вирішив мене залишити як свою прислугу, ще й щоб я вислуховувала про себе всяке! 

— Я і так був гостинним! Відшив твого лоха, дозволив жити тут разом! При чому тут прислуга, ти сама захотіла їхати в магазин! — обурився він. — А я просто не люблю продажних людей. Більшість адвокатів захищають негідників і мене це злить. 

 — Ну й злися собі мовчки, чому я маю це все слухати? — гукнула я. — Завтра вранці відвезеш мене на вокзал! 

— Тоді ти не помстишся тому придурку, як слід, це тупо! — відповів Ян.

 — Якщо я тут залишуся, то буду почувати себе так само, як із ним, — раптом я відчула, що починаю плакати. Може, це в мені проблема? Не може ж бути так, щоб абсолютно різні чоловіки поводилися зі мною однаково? Певно, я їх провокую чи ще щось роблю неправильно…

— Ну все, я заходжу! — він різко штовхнув двері, а так як я стояла прямо біля них, то не встигла відскочити, і двері боляче вдарили мене по голові. 

 — Ой! — я схопилася рукою за чоло, здавалося, що аж зірки в очах засвітилися і сльози виступили. 

— Та що ж ти така бідося, — почав бідкатись він, хоча постраждала я. — Що там? Куди вдарив? — він підійшов ближче. — Покажи.

Я прибрала руку від чола, поглянула на пальці, очікуючи побачити кров, але там нічого не було. 

— Ну, ніби все нормально, — він торкнувся долонею мого чола і я відчула біль. — А ні, тут гуля буде. Треба лід прикласти. Ходімо на кухню і лід прикладемо і поїмо, досить дутися.

У мене вже не було сил сперечатися, тож я пішла за ним на кухню. Ян дістав з холодильника пакет із чимось замороженим, обгорнув рушником і приклав до моєї голови. Біль ніби справді приглушився. 

 — Дякую, — тихо сказала я….