6. Ян. Найшла коса на камінь

Коли роздивився ближче цю блондиночку, подумав, що з нею можна і переспати. Тим паче, вона так кумедно клеїла з себе недоторку… Авжеж, Олеся вже не цнотлива, якщо жила з хлопцем. 

Коли їй подзвонила мама, вона розмовляла впевненіше, ніж я очікував. Все ж, щось від адвоката в неї є. Принаймні прикидатись впевненою вона може, коли треба. 

Фраза про занудного, як його мама, Мирона, мене відверто повеселила. А потім Олеся якусь мить слухала, що скаже мама, і тільки тоді відповіла: 

— Його звуть Ян, ми недавно познайомилися, на роботі. 

Потім вона стала слухати відповідь мами, та говорила щось довго, але Олеся її перервала:

 — Мамо, вибач, немає часу, ми їдемо в магазин, давай я пізніше тебе наберу. Все, бувай! 

І натиснула на “відбій”.  

— Отже, вся твоя рідня тепер в курсі, що в тебе новий хлопець, — я усміхнувся. 

 — Ну, не я це придумала, а ви, — насупилась вона.  — Якби ви не сказали Мирону… То й він би не поскаржився на мене мамі.  За п’ять хвилин мої  речі зібрав, може вони в нього вже напоготові стояли? Тільки чекав причини, щоб викинути мене зі своєї квартири! 

— Та я не проти, хай думають. Але тоді все ж краще ти до мене на "ти" звертайся, бо дуже дивно жити з чоловіком і звертатись на "ви". Подумають, що у мене якийсь дивний сексуальний фетиш, — сказав я серйозно.

Вона знову трохи почервоніла. 

 — Добре, буду на “ти”, — сказала, кивнувши.  — А за родичів не переживай, коли я повернуся додому, то скажу, що це було коротке захоплення і все таке. Ніхто не буде вимагати від тебе, щоб ти зі мною одружувався. 

— Думаєш, з мене можна такого добитися? Забула, з ким розмовляєш? — я хмикнув. — Мене он моя блонда вже рік вламує. От і гримнула дверима якраз перед поїздкою саме через це. Хоча не будемо про сумне. Поїхали купимо їжі, я страшенно голодний…

***

В принципі, Олеся виявилась цілком нормальною, принаймні, таке було моє перше враження. А коли ми повернулись до будинку вже з продуктами і з невеликої кухні я відчув майже божественний аромат плову , то подумав, що взагалі можливо мені навіть пощастило.

Я вже якраз встиг покупатись і зайшов до кухні з ледь вологим волоссям. Вдягнений в футболку і штани, щоб блондиночка не соромилась. 

— Здається, ти розпорошуєш свої таланти в суді. Судячи з аромату, тобі треба було працювати в ресторані. 

 — Я люблю готувати, — сказала вона трохи ображено. — Але це скоріше хобі, як і фотографія. А адвокатура — моє покликання. Хочу допомагати людям. 

— Захищаючи всяких придурків думаєш, ти допомагаєш? Ця погань повертається в місто і знову шкодить комусь, — я насупився. — І все черед вас, адвокатів. Шукаєте лазівки в законі, щоб виправдати злочинців.

 — Не всі, кого звинувачують у скоєнні злочинів — справді їх вчинили, — спокійно відповіла Олеся, ставлячи переді мною тарілку. — Ти що, історію права прогуляв в універі? 

— Якщо їх підозрюють і справа дійшла до суду, то скоріш за все вони винні, — вперто сказав я. — Авжеж, є винятки, але ти ж не хочеш сказати, що захищаєш тільки білих і пухнастих? 

 — Захищаю різних людей, — сказала вона. — Така моя робота,  я не можу обирати, щоб працювати лише з невинними, та й часом ті, кого вважають невинними, навпаки виявляються найбільшими злочинцями. Моя справа — розібратися не лише в обставинах справи, а й у характері підсудного. Можна сказати, що я психолог… Психолог же не відмовляється допомагати неприємним людям? 

— Але психолог не виправдовує всяких психів, не намагається довести, що вони мають вийти з психушки. А от адвокати… За гроші готові дупи надірвати, аби врятувати якесь лайно від справедливого покарання. Я зневажаю таких. 

 — Зрозуміло, — сказала вона. — Тоді, якщо ти мене зневажаєш, я повечеряю пізніше. Смачного. 

І вийшла з кухні…