5. Олеся. "Хто той чоловік?"

Якусь мить я вагалася, може передзвонити до Мирона і все йому пояснити. Але щось мене зупиняло. Я думала про те, як він кричав, що я зрадниця, хоча я за весь час, поки ми були разом, навіть не глянула на жодного іншого чоловіка. Чи кохала я Мирона? Спершу, коли ми тільки почали зустрічатись, думала, що кохала. Навіть була переконана, що він і є той самий чоловік моєї мрії. Але з часом я розчарувалася в ньому. Він був вередливий, егоїстичний, наче й справді залишився у якомусь підлітковому віці. Я думала, що він зміниться, що я зможу йому допомогти подорослішати, але хтозна… Мабуть, це була марна трата часу з мого боку. 

Коли приїхав представник адміністрації, Ян сказав йому: 

— Загалом, ми передумали. Вирішили, що поживемо в одному будиночку, місця тут достатньо. Дайте нам ще один ключ-карту для дівчини. 

— Добре, — кивнув той, радий, що проблема залагоджена без його участі. — Ось ваш ключ, приємного відпочинку! 

Я взяла ключ і поглянула на Яна.

— Треба, мабуть, узгодити якісь правила нашого “гуртожитку”?

— Хочеш, щоб я типу не ходив хатою голяка, як звик? — відповів він абсолютно серйозним тоном.

 — Що? — перепитала я. Подумала, що може, ще не пізно відмовитися. Тільки зараз мені спало на думку, що , може, Ян не просто так мене запросив поселитися з ним разом. Сам же казав, що  мав жити з дівчиною, але щось не вийшло. Може, побачивши мене, він вирішив скористатися такою нагодою? 

— Капець, ти так почервоніла, ніби боїшся, що я накинусь на тебе, — він весело засміявся. — Ти не в моєму смаку, не переживай. 

— Я просто мала на увазі, що треба якийсь графік, як ми будемо снідати і тому подібне, — швидко сказала я. 

— А що, ти снідаєш тільки в гордовитій самотності? — він вигнув брову. 

— Ну, я завжди готувала сніданок для себе і Мирона, — пробурмотіла я.  — Можу й тут готувати….

— От і домовились, — він усміхнувся. — Ну, сподіваюсь, у тебе руки з того місця. Карина зі своїми нігтями тільки вівсянку запарювала, а так ми все замовляли. Запах їжі на кухні її дратував. 

 — Ну, сюди, мабуть, замовляти надто дорого, треба поїхати у супермаркет і все купити, — сказала я. — Продукти, чай, каву, воду…

— Права є? А хоча, навряд, — одразу додав він. — Та і навіть якби були, знаю я, як жінки паркуються. Потім машина подряпана.

— Немає, — я похитала головою.  — Ну, можна пішки піти в село, там наче є магазин…

— Та звожу, я ж не монстр якийсь, щоб змушувати дівчину тягнути все на горбі. Ну, в сенсі на собі. 

 — Чудово, — я усміхнулась. — Тоді покажіть, будь ласка, де моя кімната, я розкладу речі…

***

Всередині будинок був саме таким, як я уявляла. Велика вітальня з каміном, затишна кухня, тут була навіть більярдна. А на другому поверсі дві спальні. 

Коли Ян показував мені мою кімнату,  в мене знову задзвонив телефон. Цього разу на зв’язку була мама. 

— Олесю, що трапилося, чому Мирон привіз твої речі? — запитала вона стривожено. — Я запитувала його, а він сказав, що ти пішла до іншого! Як таке могло статися?

— Він мені набрид, — несподівано для самої себе сказала я. — Такий же занудний, як і його мама! 

Раніше я б ніколи так прямо не висловилася, спробувала б сказати завуальовано, що ми розійшлися в поглядах на сімейне життя, ще щось, недарма я юристка і вмію висловлюватися “офіційно-діловою” мовою. Але зараз чи то Ян так на мене вплинув, чи ще щось, та я сказала мамі все, що думала. 

Вона явно була вражена, так що зразу замовкла, а після паузи продовжила: 

— Навіть якщо набрид…  Що то за чоловік, з яким ти так різко кудись поїхала?...