4. Ян. "А ти купуй собі каву сам!"

Сам не знаю, навіщо я втрутився, мабуть, все-таки мені стало її шкода. 

— Олеся приїхала і ми вже поселились, — відповів я за цю дурепу. — Вона прекрасно проведе тут зі мною час. А ти купуй собі каву сам, раз такий придурок! — на цих словах я поглянув на неї. — Олесю, попрощайся з колишнім.   

 — Навіщо… — почала вона, але голос Мирона зі слухавки змусив її замовнути. 

— Я так і знав, що ти з коханцем поїхала! — вигукнув він. — Тому й мене не хотіла брати з собою! І всі ці твої затримки на роботі — це ти з ним на побачення ходила, зрадниця! Можеш не повертатися! Я зберу твої речі і твоїй мамі завезу! 

Олеся завмерла з відкритим ротом, вражено дивлячись на мене. 

— Удачі тобі, істеричко, знайди собі мужика, а не дівчину, раз не вмієш з дівчатами поводитись, — відповів Ян. — І Олесі більше не дзвони, зрозумів? А то посаджу тебе за переслідування. 

Її хлопець кинув слухавку, чулися лише короткі гудки. 

Настрій трохи покращився. Хтозна, чому. Але тепер я навіть усміхався. 

— І де ти його відкопала? — запитав Олесю, ну, імʼя виловив з їхньої розмови. — Точно істеричка якась, а не нормальний мужик.

 — Мирон —  син маминої подруги, — буркнула вона, чомусь почервонівши.  — В принципі, він хороший, просто в нього характер такий… Нервовий…

— Я так і зрозумів, що мамина булочка, яка каву навіть купити не може. Ще й, певно, на твою зарплатню жив, альфонс малолітній, — хмикнув я. — Більш за все не люблю таких людей. Тих, хто сидить на чужій шиї, вони мене бісять.

 — Ну, він на машину збирає, —  вона зітхнула. — Але ви маєте рацію, з ним останнім часом якось складно було… Коли ми тільки почали зустрічатися, все було добре, а як стали жити разом… Я й сюди їхала, щоб розібратися в собі і вирішити, чи Мирон дійсно мені потрібен. Може, краще було його взяти? Не знаю…

— Якби ти цього нитика взяла, він би точно впевнив тебе, що з такими мати справу ще та запара, — я втомлено видихнув. 

 — Уявляю, як він зараз злиться, — вона раптом витерла сльози і усміхнулась. — Хай тепер думає, що я пішла до коханця. 

— Ну, він тебе зовсім погано знає. Бо ж навіть на суді було видно, що ти надто чесна для подібного. Адвокати для мене поділяються на три категорії: акули, бездарності і чесні, — сказав я, теж усміхаючись. — От ти третя. І для цих чесних чесне має бути все. Тож навряд ти б завела коханця, явно не твій стиль.

 — Ви непогано розбираєтесь в людях, — сказала вона.  — А он здається їде машина когось із адміністрації…. Може, підвезуть мене до вокзалу…

— І куди ти поїдеш? — я зітхнув. — Я щойно твого колишнього так попустив. Буде не круто, якщо ти обʼявишся в місті раніше, ніж закінчиться строк твоєї відпустки. 

— Ну, в готелі можу посидіти, — вона опустила голову.  — Я хотіла пофоткати тут краєвиди… Камеру взяла…

— Тут дві спальні, — я знизав плечима. — Залишайся. Все одно зустрічати Різдво наодинці якось по-дурному. Я якраз мав тут бути не сам. Але вийшло як вийшло. 

Вона поглянула на мене з недовірою:

 — Справді, ви отак готові мене пустити? Це, мабуть, незручно, жити в будинку з незнайомою людиною…

— Мені нормально, але якщо тобі не підходить, можеш піти до готелю, якщо вони знайдуть номер. Хоча там все зараз забито, як я розумію. Бо ж свята. Вони тупо загубили твою реєстрацію, — відповів я. 

Вона якусь мить вагалася, а потім раптом сказала:

 — Добре. Я можу спробувати. Постараюся вам не заважати, буду більше гуляти, на екскурсії ходити…

Я усміхнувся. Тоді ще навіть не підозрював, до чого доведе ця коротка відпустка…