3. Олеся. Фото на згадку

— Але це якась помилка. — розгублено сказала я. — Може, ви переплутали, і у вас будинок десь по сусідству?

— Я особисто обирав саме цей віддалений будиночок, — відповів Ян. — Зараз подзвоню на рецепцію і вони відвезуть вас куди мали. Але точно не сюди. 

Я стояла під дверима  зі своєю валізою і почувалася як якась бідна родичка. Один раз у житті мені, здається, пощастило з цією перемогою в конкурсі — і виявилося, що й тут виникла перешкода. Ще й якби то був хтось чужий, не було б так образливо — якось би залагодили ситуацію, звернувшись до адміністрації. Але те, що тут, у моєму омріяному будиночку вже поселився саме той чоловік, який кілька днів тому вже дивився на мене так само зверхньо, зовсім засмутило мене. 

Тим часом Ян дістав мобільний і набрав номер. Він швидко пояснив ситуацію, але, авжеж, на свою користь. Я насупилась.

— Що, жодного будиночку? Якого біса? Ну поселіть її в якийсь номер в основному корпусі. Це ж ваша проблема, а не моя. Так, чекаємо, — він відбив виклик і насуплено поглянув на мене. — Вони щось там наплутали і цей будинок було заброньовано і мною, і вами. А інших будиночків нема. Ну, може вас поселять в якийсь номер. 

Мені на очі навернулися сльози. Жити в готельному номері — було зовсім не те, що я собі уявляла від цього відпочинку. Навколо буде купа людей, шум-гам, усі ці покоївки з невдоволеними обличчями…

— Гей, ти чого ревеш? — здивувався він. — І взагалі, звідки у соцадвокатки гроші, щоб зняти такий будиночок? Це ж точно помилка, не могла ти його оплатити.

 — Я виграла конкурс, — сказала я.  — На краще фото природи. Відпочинок тут — це був головний приз того конкурсу…

— Я не можу жити в номері, теж не хочу зайвих людей навколо. Особливо, якщо хтось впізнає, — він ледь насупився. — Будуть потім всюди строчити, що я хабарів набрав, щоб тут відпочивати. Воно мені не треба. 

 — Зрозуміло, — сказала я. — Мабуть, я краще поїду додому. Вибачте, що потурбувала. 

Взяла валізу  і повернулась, щоб іти до хвіртки. Може, вдасться взяти квиток на поїзд. Повернуся додому і вислухаю лекцію від Мирона, що організатори конкурсу  — шахраї, а я надто довірлива, от і повелася, а треба було слухати його… Тільки гроші викинула, щоб покататися туди й назад…

Потім ще раз обвела поглядом пейзаж навколо. У вікнах будинку сяяли гірлянди, на одній з ялинок, найближчій до будинку, були розвішані червоні і блакитні кульки. Тут було дуже гарно і затишно. 

 — А можна я зроблю фото на згадку? — запитала я. — Бо мій хлопець скаже, нічого я не вигравала, або що мене надурили, в будь-якому випадку він нападе на мене… 

— Якісь дивні у вас стосунки, — він ледь насупився. — Ну, давай, я тебе сфоткаю, — він простягнув руку, щоб я дала йому телефон. 

Я віддала йому мобільний, увімкнувши камеру. Сама стала під прикрашеною ялинкою і поглянула в об’єктив. 

— Ну ти хоч усміхнись, чи що, виглядаєш, ніби пару лимонів цілими зʼїла, навіть фільтри не врятують, — сказав він, направляючи на мене телефон.

Аж раптом мобільний в його руці задзвонив. Він поглянув на екран і чомусь одразу щось натиснув і я почула голос Мирона:

— Олесю, ти вже приїхала? Чому не дзвониш? — невдоволено запитав він. — У нас кава закінчилась, я думав, ти купила!.. 

Мені стало ще більш незручно. Я простягнула руку, але він не спішив віддавати телефон...