1. Олеся. Будиночок у горах

Я ніколи раніше не була в Карпатах. Мабуть, і зараз не поїхала б, бо Мирон , мій хлопець, збирав гроші на автівку. Тож всі свята ми проводили вдома перед телевізором. Але цього року все змінилося. Прямо напередодні свят  я дізналася, що виграла перший приз на конкурсі, куди відправила свої фото. І це був саме тиждень у будиночку в горах, навіть дорогу оплачували організатори. 

Я подумала, що це знак, не інакше, як сама доля показувала мені, що я маю побути сама і подумати над своїм життям, яке мені не подобалось. Вірніше, робота мене повністю влаштовувала, адвокатом я мріяла стати з самого дитинства. А от особисте життя… Тут усе було непросто. 

Коли Мирон повернувся з роботи і побачив спаковану сумку, що стояла в коридорі, він насупився:

— А куди ми їдемо? Чому ти заздалегідь не попередила? 

— Не попередила, бо я поїду сама, — сказала я. — Виграла тиждень у Карпатах, на конкурсі. Пам’ятаєш, я надсилала туди фото?

Авжеж,  він не пам’ятав, бо взагалі не цікавився ні моєю роботою, ні хобі. Для нього існували лише власні інтереси, тож і розмовляв він тільки про себе. 

— Фото? От ще теж дивне хобі для людини, яка займається адвокатурою… — пробубонів Мирон. — Фотками заробити ще важче, ніж адвокатурою. Ну, є адвокати, які гребуть бабки лопатою, але то явно не такі простодушні, як ти. 

 — Мені вистачає того, що я заробляю, — я відчувала, що починаю закипати. — До речі, чомусь я плачу комінальні і купую продукти, а ти свою зарплату лише відкладаєш…

— Нам треба машина, ти ж сама не була проти, — він насупився. — Ти серйозно поїдеш сама? В ті гори? Там же холодно! Ще й обіцяють урагани на західній. Інет буде лагати, звʼязок… Це взагалі небезпечно! Ти мала хоча б зі мною поїхати!

 — Мені треба побути самій, — сказала я. — А ти теж відпочинеш від мене, бо останнім часом ти вічно мною невдоволений. Може, коли ми два тижні поживемо окремо, обоє зрозуміємо, як далі розвивати наші стосунки. 

— І як тебе з твого суду відпустили, — пробурмотів він. — Мене навіть не попередила нормально… Їдь, куди хочеш… Проводь свята, як хочеш. Я теж тоді буду сам святкувати!

— У суді теж канікули, — сказала я вже не так сердито. — Не ображайся, може, ми зробимо перезавантаження і коли я повернуся, усе в нас буде по-іншому, ми зрозуміємо, наскільки важливі одне для одного.  А то останнім часом ми тільки те й робимо, що сваримось…

— Ти точно сама їдеш? — він встав з дивану, підійшов ближче, торкнувся моєї долоні і зазирнув мені в очі. — Не з якимось красенем-суддею чи прокурором, у якого бабок кури не клюють? 

 — Та ну, — усміхнулась я. — Ті судді і прокурори мені так набридли на роботі, нащо мені з ними їхати на відпочинок? — я подумала, що особливо мені набрид один конкретний прокурор, і я навіть у страшному сні не хотіла б опинитися на відпочинку поряд з ним. Поспішила запевнити Мирона: —  Я буду там цілковито сама. Зроблю ще серію фото зимових Карпат, почитаю, висплюся нарешті. Буду тобі писати і дзвонити щодня, щоб ти не сумував, добре? 

— Добре, — буркнув він, обійнявши мене. — Я буду сумувати за тобою…

***

Організатори розповіли мені, як дістатися до готелю —  поряд із залізничним вокзалом була автостанція, я сіла на автобус, який довіз мене до села, а там уже я  знайшла офіс цього готельного комплексу, і мені дали ключі від будиночка, ще й підвезли прямо туди, бо можна було й пішки йти, але з валізою це було не дуже зручно. 

 — У вас тут багато таких будиночків? — запитала я у водія, який віз мене до мого місця проживання. 

— Ой, дуже! — водій усміхнувся. — Зараз же сезон, тож все зайняте, люди мало не бились за кращі. Ще те видовище… Адміністрації явно не вистачає рук. Ну, начальство економить на всьому, щоб зрубити побільше бабла, саме чистого прибутку!

— А де тут можна купити продукти? — продовжувала розпитувати я. 

— Ой, в комплексі, авжеж, є магазин, але ціни там космічні. Та і більшість постояльців тут не готують, хоч в будиночках і є кухня. Вони воліють їсти з ресторану при готелі. Є функція замовлення обідів і вечерь, ну і сніданки зазвичай включено в вартість. 

— Дякую, — сказала я. Вирішила не вдаватися в подробиці, що мої статки не дозволять щодня ходити в ресторани. Ну, може, знайду якийсь базарчик, де можна купити щось у місцевих жителів за більш-менш прийнятною ціною. 

— Ось і ваш котедж, — сказав водій, під’їжджаючи до дуже красивого дерев’яного будинку, огородженого також дерев’яним парканчиком. У дворі стояла дорога чорна машина, яка здалася мені чомусь знайомою. 

— Я думала, що буду тут сама, — сказала я, здивовано поглянувши на чужу автівку. 

— Без поняття, — він знизав плечима. — Може, це сьогодні людина виїжджає і ще не виїхала. Подзвоните на рецепцію, якщо будуть якісь проблеми, добре? А я маю їхати, везти наступних постояльців до будиночків.

 — Добре, спасибі вам, — сказала я. Водій дістав мої речі з багажника і швидко поїхав. А я відчинила хвіртку та зайшла на подвір’я. Якраз вночі був сніг, тож зараз він легенько рипів під ногами. Біля будинку росли ялинки, які створювали святкову атмосферу. Я вже уявляла, як хожу тут з камерою і роблю фото, а ввечері сиджу біля каміну, в якому горить вогонь, і читаю книгу… Це була відпустка моєї мрії!