9. Кінець Різдвяної історії.

Наступний ранок зустрів нас тишею та іскристим інеєм на шибках. Данило прокинувся дуже рано. Я ще не збирався злазити зі свого теплого місця — лежав на печі, затишно вмостившись на ряднині, і спостерігав за гостем крізь напівзаплющені повіки. Чоловік зібрався тихо, намагаючись не шуміти, і перед тим, як вийти за поріг, мовчки подивився на мене, поки я ще ніжився на печі. У тому погляді було все: і вдячність, і чоловіче розуміння нашої маленької таємниці.

Він пішов до машини, і за кілька хвилин сталося справжнє диво — мабуть, різдвяні морози нарешті зглянулися над закоханими, бо двигун загарчав, випускаючи хмари білої пари. Машина завелася. Данило поїхав, а я, переконавшись, що все гаразд, нарешті зліз із печі. Пора було ставати до роботи: прибрати оселю та зварити щось поживне.

Сьогодні я вирішив приготувати легку овочеву юшку та свій улюблений напій — узвар. Робота вже кипіла, коли з кімнати вийшла Аня. Вона одразу кинулася до вікна, і побачивши порожнє подвір'я, помітно засмутилася. Плечі її поникли, а в очах з'явилася тривога.

— Що, поїхав твій лебедик? — м'яко запитав я, помішуючи страву.

— Як бачиш— з невимовним сумом у голосі відгукнулася дівчина.

— Не переживай ти так, — я підійшов ближче, намагаючись її втішити.

— Приїде він по тебе, неодмінно приїде. І поїдете ви удвох у своє місто, як і належить парі.

— А ти звідки знаєш, що так буде? — Аня недовірливо подивилася на мене, витираючи край ока.

— Ну, я хоч і не всемогутній чарівник, а лиш істота магічна, але дещо таки бачу і відчуваю. Серце в нього чесне, а почуття — справжні.

— Так може ти мені розкажеш, що далі в моєму житті буде? — з надією запитала вона.

— Е ні, не можу! Я ж тобі не ворожка на ярмарку. Не діставай мене цікавістю, — відмахнувся я. — Майбутнє треба створювати власними руками, а не підглядати в нього завчасно.

Я дістав із печі ароматну гарячу юшку та налив ще гарячого узвару. Ми сіли снідати, і Аня, хоч і була замисленою, допомагала мені по господарству. А вже близько обіду тишу хутора знову розірвав знайомий гуркіт. Данило повернувся! Він приїхав саме за нею.

Вони нашвидкуруч поїли моєї овочевої юшки.Коли ми залишились на одинці, то  Аня подякувала мені за таке неймовірне Різдво. І вони поїхали.

Я знову залишився на господі сам. У хаті стало незвично тихо, і мені водночас стало і сумно, і дуже радісно. Отак і закінчилося моє найкраще Різдво. Але історія Ані та Дані на цьому не спинилася. З часом вони одружилися і стали справжньою сім’єю. Вони не забули дорогу до старого хутора і подекуди приїжджали провідати мене на свята.

Аня завжди привозила мені неймовірні міські смаколики, які я так полюбив. Проте в мене на печі завжди лежав мішечок із сухарями, які я сушив сам із власного хліба — як символ того, що дім завжди чекає, та і так любив я їх ласувати.

Я відчував і знав: Аня щаслива. А значить, те Різдво пройшло не даремно. Я ж продовжував і далі жити своє цікаве життя, оберігаючи вогонь у печі та пам’ять роду.