8. Магія Різдва.

Трохи зігрівшись, Данило вибачився і пішов до машини. Перед цим він довго намагався «піймати» зв'язок, піднімаючи телефон до самого неба, але на нашому хуторі панувала тиша, вільна від радіохвиль. Поки він порався в засніженому капоті, я відчув, що настав час для серйозної розмови з Анею.

Я зіскочив із лави і, вже не ховаючись, підійшов до дівчини.

— Я бачу, він тобі сподобався, — хитро мружився я, дивлячись на її рум'яні щоки.

— А це що було за видовище? Кіт? Серйозно? — Аня сплеснула руками. — І як мені тепер тебе кликати при ньому?

— Ну а що ти хотіла? Щоб він побачив мене справжнього? — я почесав бороду. — Не кожному дано бачити невидиме. Для нього я — кіт Домашній, а для тебе — твій Домовий. Майже нічого не змінилося, так що не бурчи, ти чудово впоралася з імпровізацією.

— Ти мене підставив! Про таке треба попереджати, — вона спробувала вдати сердиту, але в очах стрибали іскорки.

— Ой, годі тобі. Давай краще обід готувати, поки твій соколик там у залізяках валандається. Буде дивно, якщо господиня не вміє піччю користуватися, а якийсь «кіт» за неї борщі варить. Він як побачить таке диво — його Кіндратій вхопить, а ти знову будеш мені тут сльози лити. То що, будеш годувати його своїми міськими пакунками чи зваримо справжню кашу з грибами?

Аня лише зітхнула і закотила рукави. Робота закипіла. Під моїм пильним наглядом вона засипала пшоно, додавала духмяні гриби, і невдовзі аромат печі змішався із запахом лісу. Якраз коли стіл був накритий, до хати зайшов Данило — втомлений, із замазаними мастилом руками, але з тою самою привабливою посмішкою.

Я знову вмостився на печі, жуючи сухар, і подумки буркотів: «З вашим коханням ніколи спокійно не поїси...».

— Дякую, господине, — мовив Данило, сідаючи до столу. — Пахне так, що можна розум втратити.

— Що там машина? Вдалося полагодити? — запитала Аня, насипаючи кашу.

— На жаль, ні. Мушу знову тобі нав’язуватися і просити про нічліг. А вранці вже піду пішки до сусіднього села за підмогою.

— Я тільки рада! Місця вистачить, тож лишайся, — відповіла вона, і я відчув, як повітря між ними наелектризувалося від симпатії.

Вони обідали, розмовляли про життя, сміялися. А я відчував: це воно. Те саме почуття, що народжується раз на вік. Але люди іноді такі повільні! Вирішив я їм трохи допомогти. Знав я одну стару змову, яка має особливу силу саме в різдвяні дні.

Я став на край печі, набрав у легені повітря і, дивлячись на них, прошепотів: «Духи Різдва, прийдіть, серця ці закохані зблизьте. Почуття їхні примножте, в єдине ціле зв'яжіть.» І подув із долоні, ніби посилаючи на них невидимий золотистий пил. В ту ж мить очі в обох засяяли ще яскравіше. Розмова стала відвертішою, бар’єри зникли. Наприкінці обіду Данило раптом замовк, ніжно поклав свою сильну руку на її долоню і, зустрівшись із нею поглядом, не втримався — нахилився і трепетно поцілував Аню.

«Ну нарешті!» — подумав я, задоволено вмощуючись зручніше. Решту дня вони провели разом. Данило допомагав по господарству, рубав дрова, а Аня крутилася поруч. Я ж відпочивав після своїх «магічних трудів». Хай працюють — кохання теж щоденна праця.

Вечір минув тихо. Повечерявши, Данило влігся на дивані в малій кімнаті, а Аня пішла до себе. А я нарешті дістав ті самі міські пряники. Смак імбиру та цукрової глазурі був неймовірним. Наївшись досхочу, я заснув із посмішкою на губах. Це було найкраще Різдво за останнє століття.