7. Знайомство.

Незнайомець сів до столу, і Аня мимоволі затримала на ньому погляд, поки прибирала посуд після нашого сніданку. Данилові було близько тридцяти, і він мав ту особливу чоловічу вроду, яка не потребує зайвих зусиль. Високий та широкоплечий, він заповнював собою простір невеликої кухні. Його темно-синій вовняний светр підкреслював міцну статуру, а обличчя здавалося висіченим із каменю, хоча м’які лінії біля губ свідчили про добру й спокійну вдачу.

Окремої уваги заслуговували його очі — глибокого темно-сірого кольору, наче зимове небо перед сутінками. В них читався спокій, якого Ані так бракувало в галасливому місті. Русяве волосся було злегка розпатлане після шапки, а коротка акуратна борода додавала йому вигляду сучасного мандрівника або героя давніх легенд.

— Будете грибний суп? — запитала Аня, намагаючись приховати легке збентеження від появи такого гостя. Її голос прозвучав неочікувано ніжно.

— Знаєте, якось незручно об’їдати вас у такий день. — Данило зніяковів, і в кутиках його очей з’явилися ледь помітні зморшки від щирої усмішки. — Але від чогось теплого я б точно не відмовився. Замерз так, що пальців не відчуваю.

Аня насипала йому повну тарілку гарячого грибного супу та налила в чашку ароматного узвар із сушених фруктів, який я так старанно готував на світанку.

— Ось, їжте на здоров’я, — вона поставила їжу перед Данилом і сіла поруч, підперши підборіддя рукою.

Чоловік почав їсти, і було видно, що кожна ложка повертає йому сили. Його низький, оксамитовий голос приємно вібрував у повітрі, коли він заговорив, паралельно жуючи сухар, висушений на печі самим Домовим:

— Я Данило. А вас як звати, рятівнице?

— Я Аня, — усміхнулася вона у відповідь. — А ви як тут опинилися? На цьому хуторі вже роками нікого не бачили.

— Товариш захворів і попросив підмінити його сьогодні, — пояснив Данило, жуючи ароматний, підпечений сухар. — Він мав доставити хліб у сусідні села. А я, мабуть, переплутав поворот у завірюсі, ще й машина поламалась біля вашого будинку. А ви тут місцева чи на Різдво приїхали?

— Приїхала на свята. — Аня на мить замислилася, а потім додала: — Можемо перейти на «ти», якщо не проти?

— Я тільки «за», — відповів він, дивлячись їй прямо в очі так щиро, що дівчина на мить відвела погляд.

Поки ці двоє «лебедів» спілкувалися, я, справжній господар хати, мусив сидіти на печі! Мені аж самому стало смішно. Ніби я його боюсь! Та це він має мене боятися, бо я тут головний: захочу — в сніг викину, захочу —в піч засуну. Але цікавість перемогла буркотливість. Я вирішив трохи погратися і застосував давній морок. Вистрибнув зі свого сховку прямо на лаву біля столу.

Данило вмить відволікся від супу. — О, який милий рудий котик! — вигукнув він, дивлячись на мене. «Котик?!» — обурився я про себе. Це ти бачиш мене таким, бо я так дозволив! Я, як захочу, твоїм нічним кошмаром стану! Але зараз я терпів, бо для нього я був великим, пухнастим рудим котом із дуже розумними очима.

— Як звати твого кота? — запитав він у Ані, простягаючи руку до моїх вух. Дівчина злякано втупилася в мене. Вона ж бо бачила не кота, а волохатого духа у вишиваній жилетці, який зараз незадоволено крутив уявним хвостом. Вона зрозуміла мою гру, але ледь не видала нас обох.

— Кота звати Дом... — вона запнулася, зрозумівши, що ледь не бовкнула «Домовий», і швидко виправилася: — Домашній! Його звати Домашній. Він дуже любить затишок і господарювати в хаті, тому й ім'я таке.

Данило засміявся, погладивши мене по спині. Його руки були теплими й сильними. Я гордо пройшов повз нього, ледь зачепивши його лікоть своєю «шерстю». Що ж, нехай думає, що я кіт. Поки що. Але я буду пильно стежити за цим Данилом.