6. Ранок Різдва.

Ранок Різдва видався світлим і кришталево чистим. Для мене він почався зі звичних ритуалів, але з особливим відчуттям у серці. Перш за все, я обережно зібрав частування з-під Дідуха — кутю, узвар та коржики-пташки. Настав час віддати їх природі. Потім закрутився в хатніх справах: розпалив піч, щоб її боки приємно гріли повітря, і заходився готувати сніданок — густий суп із сушених боровичів. Хатина поволі наповнювалася затишним ароматом грибів та підсмаженої цибулі.

Аня прокинулася трохи згодом. Вона виглядала такою домашньою в цій старій хаті, що я мимоволі замилувався.

— О, прокинулася, соня! — по-доброму пробурчав я.

— А ти, Домовий, уже пораєшся на повну? — вона солодко потягнулася, посміхаючись мені.

— Ну а як інакше? Сонце зійшло, святий ранок настав — значить, до роботи. Нема коли боки відлежувати, само собою нічого не зробиться. Це вам, міським, можна спати досхочу, бо справжньої господи під рукою немає.

— Це вже як сказати, — м’яко заперечила вона.

— Коли є робота чи навчання, не дуже поспиш. Ритм міста теж не знає пощади.

Я лише скептично хмикнув у бороду. — Хм, ну ладно, давай до столу. Будемо мій грибний суп їсти та хлібні сухарі з моїх запасів гризти.

— Дякую, Домовий, ти просто чудо! — вигукнула Аня.

— Але в мене теж дещо є. Може, скуштуєш моїх сардельок та сухих сніданків?

Вона дістала з рюкзака якісь яскраві пакунки. Я підійшов ближче, насторожено подивився та принюхався. І мало не впав.

— Фу! Воно ж воняє чимось неживим! Хіба ж то їжа? — я замахав руками, наче на нечисту силу. — Краще сховай це негайно, поки мене кондратій не вхопив! Скуштуй краще мого супу, він на джерельній воді та лісових скарбах зварений.

Щоб не гнівати господаря, Аня слухняно сховала свій "цивілізований" сніданок. Ми почали їсти. Гаряча юшка зігрівала, і розмова текла легко. Аж раптом тишу розірвав неприродний для цих місць звук. Скрип гальм, гуркіт мотора. Під вікнами зупинилася машина. Я завмер, серце калатало десь у самому горлі.

— Кого це ще принесло? — я припав до шибки, дивлячись на залізного звіра. — Ти його знаєш?

— Ні, вперше бачу, — Аня теж помітно напружилася.

Мене охопила паніка. Я почав бігати по хаті, хапаючись за голову: — Ой біда, біда мені!

І тут сталося те, чого я зовсім не чекав. Аня зробила крок назустріч, підхопила мене під лікті й ніжно, по-справжньому обійняла. Від неї пахло хвоєю і теплом.

— Не хвилюйся, — прошепотіла вона мені прямо в гілочки на голові. — Все буде добре. Я тебе в образу не дам. Обіцяю.

Її слова подіяли, як магія. Тремтіння в руках зникло. — А ти вмієш заспокоювати, — тихо мовив я, приходячи до тями.

Тим часом на ґанку почулися важкі кроки. Тук-тук-тук. Впевнений стук у двері.

— Йди відкривай, — скомандував я, відступаючи в тінь печі.

— Чому я? — розгублено спитала дівчина.

— Бо ти людина, тобі легше пояснити, що ти тут робиш. А я буду поруч, невидимим духом.

Аня зітхнула, розправила светр і відчинила двері. До хати, разом із клубом морозяного повітря, зайшов чоловік.

— Добрий ранок, пані! Перепрошую, що отак завалююся до вас у таке велике свято. Але в мене машина заглухла прямо перед вашим домом. Пустите погрітися, поки допомогу не придумаю?

Він виглядав збентеженим і дуже замерзлим.

— Добрий ранок. Звичайно, проходьте, грійтеся, — Аня привітно відступила, даючи дорогу. Гість зняв важку куртку, розмотав шарф і повісив усе на вішалку поруч із пальтом Ані. Коли він сів за стіл, я, зачаївшись на печі, почав уважно вивчати його. Щось у цьому незнайомцеві було не таке, як у звичайних людей. Чи то я собі щось надумую.