5. Святвечір з Домовим.

Ми сіли за стіл. Я подумки звернувся до своїх пращурів, подякував їм за те, що дім не порожній, і запалив свічку біля Дідуха. Тріпотливий вогник відбивався в очах дівчини, роблячи атмосферу в хаті по-справжньому магічною. Ми почали з куті — головної страви вечора.

— Їж, не бійся, — мовив я, помітивши її легке вагання. — Все свіже, власними руками готував. Не отрую, не бійся, я ж Домовий, а не лісовик якийсь.

— Я не боюсь, — усміхнулася вона, куштуючи першу ложку. — Просто... все це таке незвичне. Смак зовсім інший, ніж у місті. Справжній. Я дуже рада, що розділила це Різдво з тобою. Навіть не віриться, що одна істота може стільки всього наготувати. До речі, як тебе звати?

Я на мить замислився, пережовуючи пшеницю.

— Та ніяк. Я просто Домовий. У мене немає імені, як у вас, людей. Навіщо воно мені? Хата одна, господар один — не переплутаєш.

— А я Аня, — представилася вона. — Але ж мені треба якось до тебе звертатися?

— Клич просто — Домовий. Мені так звично.

Вона кивнула, і між нами наче натягнулася невидима ниточка довіри. Вечеря продовжувалася в затишному мовчанні. Було чути лише, як за вікном гуляє завірюха та потріскують дрова у печі. Коли трапеза добігла кінця, Аня відсунула тарілку.

— Дякую тобі, Домовий. За вечерю, за те, що прихистив та за цю неймовірну атмосферу. Знаєш, у мене в сумці теж є дещо для тебе. Невеликий гостинець.

Я навострив вуха. Смаколики — це була моя слабкість, хоч я й намагався тримати марку. Аня дістала з сумки паперовий пакунок, у якому лежали духмяні міські пряники, вкриті білою глазур’ю. Я обережно взяв один, вдихаючи аромат імбиру та кориці.

— О, а ти вмієш бути корисною! — очі мої заблищали. — Як же давно я мріяв скуштувати цих ваших міських ласощів. Згадав ось... Коли я ще був молодим і в селі жило з десяток людей, сюди приїжджала машина — магазин на колесах. Привозила різні смаколики. Іноді й мені щось перепадало від господарів. А як людей не стало, то й машина дорогу сюди забула.

— Я щаслива, що вгадала з подарунком, — лагідно мовила Аня.

— Дякую, — буркнув я, ховаючи пряник у кишеню жилетки «на потім». — І ще одне: пічка — моя. Можеш спати де заманеться, хоч на підлозі, тільки не на печі. Це моє законне місце. — Домовились. — відповіла йому Аня.

Ми разом почали прибирати зі столу. Аня допомагала вправно, не цуралася роботи, і невдовзі посуд був вимитий та розставлений по місцях.

— Добре все-таки мати господиню в хаті, — мимоволі зірвалося в мене з язика. — Але слухай сюди: Дідуха і все, що біля нього, не чіпай. Це мої традиції, моя святиня. А в решті — роби, що хочеш, тільки хату мені не спали. Радий був компанії. Я спати.

Аня мовчки кивнула, розуміючи важливість моїх слів. Ми загасили свічки, і хата занурилася в м’яку темряву, підсвічену лише червоним вугіллям у печі. Дівчина пішла до сусідньої кімнати, де стояло старе, але зручне ліжко з матрасом постіллю та ковдрою від минулих господарів. А я вмостився на теплих цеглинах своєї печі, вперше за багато років відчуваючи, що це Різдво — особливе.