4. Несподівана гостя.

На порозі стояла вона. Я не бачив її раніше, ніколи не зустрічав, але миттю відчув: своя. Вона пахла ними — тими давніми господарями, що колись наповнювали цей дім сміхом. Кожна людина має свій неповторний аромат, але в ньому завжди є нотки пращурів, наче відлуння старої пісні.

Оце так сюрприз! Я ледь встиг запалити свічки на столі, як вона увійшла. Дівчина завмерла, і її очі розширилися від неймовірного видовища: посеред закинутого хутора, у прибраній хаті, біля багато накритого столу стояв я — справжній Домовий, такий як є: волохатий, з гілочками у бороді та в старому жилеті. Сказати, що вона була здивована — це не сказати нічого. Вона застигла, наче соляний стовп, переводячи погляд з мене на Дідуха й парубку куті.

Тишу порушив я, бо терпіти не можу оцих німих сцен:

— Чого застигла? Що, Домового ніколи не бачила? — буркнув я, поправляючи свічку.

— Ні... не бачила, — ледь чутно прошепотіла вона. Голос її тремтів.

— Ну звісно, ви ж міські! Дивитесь і не бачите, слухаєте і не чуєте. То чого ж тобі у місті не сиділося? Гострих відчуттів захотілося на ніч глядячи?

Дівчина виглядала втомленою. Їй було на вигляд років двадцять п’ять. З-під в’язаної шапки вибилися пасма каштанового волосся, припорошені снігом, що вже почав танути. Вона була тендітною, у сучасному дорогому пальті, яке виглядало чужим у цій старій хаті. Її обличчя, бліде від морозу, здавалося зовсім юним, а в очах світився такий глибокий сум, що моє серце — хоч я й намагався здаватися сердитим — злегка йому відгукнулося.

— Я... — вона запнулася, опустивши очі. — Я просто хотіла провідати місце, де жили мої прадіди. Відчути... бодай щось.

— Ага, так я і повірив! Прийшла вся така із себе пані, грязюки мені в хату нанесла! — я навмисно зачепив її, щоб не показати власної розчуленості. — Зараз як викину тебе в кучугуру, будеш там з вовками Різдво святкувати! А ну, кажи правду: що треба?

І тут сталося те, чого я боявся найбільше. Дівчина не злякалася. Вона просто закрила обличчя руками й тихо, розпачливо розплакалася. Плечі її здригалися, а сльози падали прямо на чисту підлогу.

— Ей, ей! Ти чого? — я розгубився, замахав руками. — Припиняй мені тут воду лити! Сьогодні Святий Вечір, не можна плакати!

— Я просто... я так втомилася, — крізь ридання мовила вона. — Все навалилося робота, місто, порожнеча всередині. Думала, може тут знайду хоч краплю натхнення, хоч якийсь сенс.

Я зітхнув. Ну що з ними робити, з цими людьми?

— Все, годі сирість розводити. Давай домовлятися: господар тут я, і ти будеш мене слухатись. Якщо обіцяєш не хникати — так і бути, в сніг не викину. Дівчина підняла голову, витерла сльози долонею і раптом ледь-ледь усміхнулася. Ця посмішка була такою схожою на посмішку її прабабці, що в мене аж дух перехопило.

— Гаразд, — погодилася вона.

— От і добре. Але спочатку — прибери за собою! Оту калюжу від чобіт витри, руки мий — і до столу. Святвечір у нас чи як?

Вона слухняно, навіть із якоюсь радістю, кивнула. Швидко скинула пальто, під яким виявився затишний теплий светр, привела себе до ладу й сіла навпроти мене. Вперше за довгі десятиліття за моїм столом сиділа жива людина. І, мабуть, у цю мить духи в Дідухові зашепотіли від задоволення.