1. Ранок напередодні Різдва.

Зима цього року щедро обсипала землю снігом, а мороз щипав щоки, нагадуючи про свою владу. Десь далеко за метушливим містом, загубився невеличкий хутір, майже забутий світом. Всі хати тут давно поринули в запустіння, поросли бур’яном і осиротіли під білою ковдрою снігу. Усі, крім однієї. Тієї єдиної, де незмінно мешкав Домовий.

Ця хатина, хоч і невелика, трималася молодцем – чиста, охайна, наче щойно збудована. Це все завдяки її дбайливому господарю. Наш Домовий, ім'я якому, можливо, було старе, як і сам ліс, що оточував хутір, був втіленням затишку. Його зморшкувате, але добре обличчя з великими, мудрими очима, завжди випромінювало спокій. Густа сива борода, що зливалася з його волохатим, ніби мохнастим, тілом, надавала йому вигляду сивого діда-пнівця. Замість волосся на його голові проростали тоненькі гілочки, вплетені в зеленувату поросль, що покривала його шкіру, ніби він сам був частиною старого лісу. Одягнений у традиційну вишивану жилетку землистих тонів та теплі вовняні шкарпетки, він був ніби створений для того, щоб сидіти біля теплої печі.

Щойно ранкове сонечко, ледь пробиваючись крізь завісу хмар, посилало перші промені на засніжені дахи, Домовий уже був на ногах. Його ранок починався зі священного ритуалу – наведення ладу в своїй маленькій обителі. Під його пильним оком кожна річ знаходила своє місце, а повітря наповнювалося ароматом свіжої деревини та домашнього затишку. Та найперше, що він робив – топив піч. Ах, ця піч! Вона була його серцем хати, його найтеплішим другом. Коли в ній весело потріскували дрова, а жар розливався по цеглі, Домовий відчував справжнє щастя.

Він був добрим духом, але мав свої вибагливі примхи. І найбільше на світі любив теплу піч та смачну їжу. Недарма ж літо було таким врожайним – його комора ломилася від сушених грибів, ягід та трав.

Хоча Домовий не надто любив зиму, віддаючи перевагу пробудженню весни, Різдво було для нього особливим святом. Воно наповнювало його магією та енергією на цілий рік, заряджало життєдайною силою. Саме навесні, коли природа оживала, Домовий, завершивши свої хатні чари, вирушав до лісу. Там він зустрічався з лісовими створіннями, ділився новинами та просто насолоджувався спілкуванням.

Найбільше ж він любив милуватися Мавкою. Для нього вона була втіленням неземної краси. Її волосся, розкішне і світле, нагадувало ніжні вербові гілочки, що гнучко спадають до плечей. Личко її виблискувало від краси, немов ранкова роса на пелюстках квітів, а очі сяяли, як дві чисті росинки, що відображають весь світ. Сама вона була витончена, наче молода берізка, а її голос – дзвінкий та мелодійний, як пісня весняного струмка. Слухати її було справжнім блаженством. Мавка була не лише вродливою, а й доброю душею, світлою та щирою. "Ми з нею дружимо, спілкуємося, граємося, а іноді вона співає мені пісні, — розмірковував Домовий. — Тоді для мене це справжнє свято!"

Єдина, хто могла змагатися з Мавкою в красі, була Русалка з річки. Але вона була хитрою та підступною, і Домовий її не любив. Він пам'ятав, як одного разу вона схопила його, намагаючись затягти у свою холодну водяну обитель. Його, Домового, який боявся води, а особливо глибини, бо зовсім не вмів плавати! Ледве вирвався тоді з її міцних обіймів та втік, дивом врятувавшись. "Вона собі грається, а я її тепер оминаю, — бурмотів собі під ніс Домовий. — Не даремно ж кажуть: не знаєш броду, не лізь у воду!"

Замислившись, Домовий похитав головою, відганяючи спогади. "Щось я довго замислився, — подумав він. — Пічку вже розтопив, то треба чавун з водою ставити до пічурки, зварити собі смачного рагу та компоту із сушених суниць". Як добре, що літо було врожайним і він зробив добрі запаси їжі! Тепер взимку він точно не пропаде. А ще ж сьогодні ввечері Святий Вечір! Треба приготувати смачну вечерю та зустріти Різдво, як і належить справжньому Домовому.