Розділ 8.

Але й це було ще не все.

Чоловіки мовчки накинули на плечі дружин власні кожухи, закутавши їх у тепло й запах знайомої сили, і, не змовляючись, підхопили на руки. За мить уся компанія вже вийшла на той самий балкон, де ніч була морозною, чистою й тихою, ніби завмерла в очікуванні.

— Подивись на небо, солодка, — прошепотів Деміан Лії на вухо, не відриваючи погляд від дружини.

Він не дивився вгору — усю його увагу забрала її реакція.

Спершу там справді не було нічого. Салюти стихли, залишивши після себе лише легкий дим і темно-синє полотно неба, всіяне холодними зорями. Місяць висів великий і повний, мов срібна монета.

А потім… казка ожила.

На тлі місяця з’явився силует. Спершу нечіткий, мов марево, але з кожною миттю він ставав виразнішим. Великі сані ковзали небом, запряжені дивними істотами, схожими на оленів — та лише на перший погляд.

Їхні роги сяяли м’яким люмінесцентним світлом, переливаючись блакиттю, золотом і сріблом, наче сплетені з чистої магії. Копита торкаючись повітря залишали за собою світлові доріжки, що повільно танули, мов сліди зірок, які впали з неба. Кожен рух тварин був плавним, величним, ніби самі небеса дозволили їм танцювати між хмарами.

Дівчата завмерли.

З широко розплющеними очима вони стежили за тим, як сані ширяють дедалі ближче. Серця билися швидше, подих перехоплювало, а в грудях розквітало те саме забуте відчуття дитячого дива — чистого, щирого, справжнього.

На санях сидів огрядний чоловік у червоному кожусі, з білою бородою та шапкою, що кумедно сповзала на бік. Він весело махнув їм рукою, ніби старим знайомим, і, пролітаючи поруч з балконом, гучно засміявся.

— Хо-хо-хо!

Сміх розкотисто відлунював у нічному повітрі, ще довго вібруючи між вежами замку.

— Це… це такий канон, — зачаровано видихнула Лія, притискаючись до Деміана й гріючись у його руках.

— Неймовірно… — прошепотіла Ріель.

Вона міцно обійняла Кіліана за шию й тихо, майже несміливо додала:
— Дякую.

— Я досі не можу повірити, що це все вигадали в світі без магії, — усміхнулася Астелія, не відриваючи погляду від неба. — А ми тепер просто… оживили це.

— Як це взагалі можливо? — нарешті запитала Лія, все ще не зводячи очей з тієї точки, де зникли сані.

— Це люмен-олені, — пояснив Деміан. — Коли ви розповідали про Санту, я одразу згадав про них. Вони рідкісні… але ідеальні для такого дійства.

— А тепер тримайтеся, — хитро всміхнувся Каель. — Санта є зараз у кожній з наших країн. Він роздає подарунки дітям біля центральної ялинки столиці.

— У кожній?.. — недовірливо перепитала Ріель.

— Так, кохана. У Сіларіоні теж, — підтвердив Кіліан.

Лія не витримала й розсміялася — щиро, голосно, від усього серця.

Коли вона задумувала цю зустріч, це мало бути лише приводом зібрати їх разом. Без балів, без натовпів, без політики. Просто провести час поруч — як звичайні люди… демони, ельфи.

Родина.

Вона й уявити не могла, що завдяки чоловікам її маленька авантюра перетвориться на міжнародне свято. На день, який щороку даруватиме тепло, світло й віру в диво цілому континенту.

І, можливо, з часом…дракони й перевертні теж приєднаються до цієї казки.
Але на все свій час…