Розділ 7

— Та де їх чорти носять?! — не витримала Ріель, нервово стискаючи край сукні, коли до півночі залишалися лічені хвилини, а чоловіки так і не повернулися до вітальні.

— Я його приб’ю, — прошипіла Лія, ходячи з кутка в куток, мов хижачка в клітці.

Вона вже наказала слугам прочесати замок вздовж і впоперек, але пошуки нічого не дали. Чоловіків ніде не було. Лише Астелія стояла біля вікна — відчужена, майже байдужа. Адже саме її чоловік загадав це дивне бажання й, схоже, зіпсував свято всім.

Лія різко плеснула в долоні, змусивши подруг здригнутися.

— Та байдуже! — вигукнула вона і рішуче схопила пляшку ігристого. — Ви — мої найкращі й найрідніші люди в цьому світі. І нам ніщо не завадить зустріти новий рік як слід. Тож беріть келихи, дівчатка. Чоловіки — то таке. Сьогодні є, завтра немає. А ми одна в одної — є завжди.

Годинник над каміном почав відраховувати останні секунди. Тихе цокання здавалося надто гучним, мов удари серця перед стрибком у невідоме.

Лія вправно відкоркувала пляшку — корок із характерним звуком відлетів убік. Вона почала розливати ігристе, але раптом завмерла, втупившись у скляні двері, що вели на балкон.

— Ей, обережніше! — вигукнула Астелія, відсмикуючи руку, коли шампанське перелилося через край келиха.

Помітивши погляд Лії, вона теж обернулася.

Небо над замком розквітло салютами. Золоті іскри вибухали в темряві, розсипаючись рубіновими й смарагдовими хвилями, віддзеркалюючись у вікнах, крижаних візерунках і магічних ліхтарях. 

І саме в цю мить за скляними дверима, на балконі, стояли троє Санта-Клаусів… якщо це диво взагалі можна було так назвати.

Дівчата мовчки поставили пляшку й келихи на столик і підійшли ближче. Двері відчинилися, впускаючи в кімнату морозний вітер, запах снігу — і трьох чоловіків у червоних кожухах із білим хутром, точнісінько таких, які ще зранку описувала Ріель.

— А борода де? — не стрималася вона.

Чоловіки стояли, мов винні діти, але в очах кожного світилася переможна іскра. Дівчата ж дивилися на них широко розплющеними очима, не знаючи, сміятися чи сердитися. Сюрприз справді вдався. Ще б не змусили їх хвилюватися до останньої хвилини — було б взагалі ідеально.

— Ну, відростити бороду за день ми б не змогли, кохана, — муркнув Кіліан, підходячи до Ріель і стискаючи її в обіймах. — Але на наступний рік я постараюся.

— Не варто, — хихотнула вона, уявивши ельфа з довжелезною бородою.

— Солодка, тобі подобається? — Деміан підійшов до Лії, нахилившись так близько, що вона відчула тепло його подиху. — Під костюмом на тебе чекає ще один сюрприз.

— Ага, — усміхнулася вона, ковзаючи поглядом по ньому. — Тільки розпакую я його пізніше.

Він знав, як її задобрити. Умів. І тепер лаятися зовсім не хотілося.

— Ну що, знайшов своє «щось»? — хитро примружилася Лія.

— Власне кажучи, я знайшов, — втрутився Каель, обіймаючи Астелію за талію.

Він розкрив долоню. На ній лежало щось дивне — не то метал, не то камінь. Предмет був маленький, але важкий, і переливався всіма кольорами веселки, ловлячи відблиски салютів і магічних ліхтарів, ніби вбираючи в себе світло.

— Що це? — прошепотіла Астелія, не зводячи очей.

— Та так, дрібничка, — з удаваною недбалістю відповів Каель. — На моє спеціальне замовлення місцеві вчені постаралися.

— Тож питання залишається відкритим, — хмикнула Лія, коли чоловік замовчав.

— Цей камінь має передбачити, у кого з нас найближчим часом народиться дитина, — урочисто промовив Каель.

— І у кого? — напружено запитала Ріель.

Каель схилив голову, уважно вдивляючись у мерехтіння.

— Схоже… у всіх, — нарешті мовив він. — Якщо я правильно інтерпретую.

На мить світ завмер. А потім на обличчях усіх шістьох розквітли щасливі усмішки. Вони стояли колом, дивлячись на маленький камінчик, що мерехтів у ритмі нового року — року надії, тепла й нових початків.