Розділ 6.

— Ніби за вітром завіявся, — бурчала Ліарія, озираючись довкола й шукаючи поглядом власного чоловіка.

Та, правду кажучи, не лише його.

Після завершення вечері пари розслаблено розсілися у святково прикрашеній вітальні. У повітрі витав запах хвої, спецій і ігристих напоїв. Вони сміялися, перебивали одне одного, будували плани на наступний рік і з азартом сперечалися, хто ж таки першим обзаведеться дітьми.

Хотіли всі.
А от виходило, поки що, ні в кого.

Коли очікування півночі почало здаватися надто довгим, Іларіель раптом оживилася.

— А давайте зіграємо в «правду або дію», — запропонувала вона з усмішкою. — Згадала свої студентські роки.

Після пояснень дівчат, що то за гра така, пропозицію підтримали одноголосно.

…І майже одразу стало зрозуміло, кому в цій грі найменше щастить.

— Дія, — рикнув Деміан, коли пляшка вкотре зупинилася саме на ньому.

Він кинув погляд на годинник і ледь стримав зітхання. До півночі залишалося якихось тридцять хвилин. Ще трохи — і це нарешті закінчиться.

Іларіель весело заплескала в долоні. Ліарія зазвичай вигадувала для свого чоловіка особливо кумедні завдання.

Хто б міг уявити, що Повелитель демонів стрибатиме на одній нозі, декламуючи дитячі віршики?
Вона — точно ні. Але сьогодні побачила це диво на власні очі.

Та, на превеликий жаль Ріель, цього разу загадувати дію Деміану випало не Ліарії.

— Знайди в замку щось маленьке, але важке, — філософським тоном промовив Каель. — Щоб світилося, але не в темряві.

І хитро посміхнувся.

— Це що за завдання таке?! — обурилася Астелія й штурхнула чоловіка в плече. — Як він узагалі має це знайти?

— Ну справді, Каелю, — підтримав її Кіліан. — Це ж надовго затягнеться.

— Тоді можеш йому допомогти, — не здавався Каель.

— А тоді й ти нам допоможи, — фиркнув Деміан. — Сам придумав — сам і шукай.

— Та годі, весело ж! — засміявся Каель і підвівся. — Гаразд, ходімо. Миттю знайдемо!

— Ви серйозно? — втрутилася Ліарія, уважно дивлячись на Деміана. — До півночі зовсім трохи. Може, інше завдання?

— Не хвилюйся, солодка, — Деміан нахилився, залишивши швидкий поцілунок на її губах. — Я не звик програвати. Знайдемо. І скоро повернемося. 

 Він уже прямував до виходу.
— Не сумуйте.

— Все це виглядає надто підозріло, — примружилася Ліарія, коли двері за чоловіками зачинились.

— Та байдуже, — зітхнула Іларіель. — Думаю, вони просто втомилися грати.

Спостерігати, як високоповажні королі й лорди роблять дурниці, було неймовірно весело.
Але вона їх розуміла.
Все ж не молоді вже...

— Я потім помщуся Каелю, — хитро усміхнулася Астелія. — А зараз…

 Вона підняла келих.
— Давайте вип’ємо за прийдешній рік. Нехай він буде ще яскравішим і щасливішим, ніж минулий.

— А ти тямиш, — засміялася Ліарія, підтримуючи тост сестри.

— Будьмо, — додала Іларіель, широко усміхнувшись.

Келихи дзенькнули.

А десь далеко, за стінами замку, ніч уже затамувала подих, готуючись до дива.
Доки, в межах цих стін, чоловіки створювали диво для дружин власними руками.