Розділ 5.

— Як думаєш, варто обрати Санту чи Святого Миколая? — серйозно запитала Ліарія, задумливо пережовуючи омлет.

Свято мало відбутися вже цієї ночі. Майже всі приготування були завершені. Деміан навіть розпорядився встановити велику святкову ялинку на центральній площі — адже вирішив оголосити про нове свято вже цього року, не відкладаючи.

— Ну, слідуючи твоїй логіці, — замислено протягнула Іларіель, — тоді Санту.

— А хто це такі? — втрутився в розмову Кіліан.

Він був по-справжньому щасливий, спостерігаючи за дружиною в ці дні. Це був перший раз, коли вона не сумувала в цей період року, а світилася зсередини, немов маленьке сонце. І заради цього він був готовий брати участь у будь-яких її затіях.

Кіліан навіть написав королю Сіларіона листа з пропозицією започаткувати нове свято і в їхньому королівстві.

Виключно для підтримки дружніх відносин з Іш’Тараксом, — пояснив він в листі.

Тож і там підготовка вже йшла повним ходом. Кіліан лише сподівався, що вони встигнуть — і зможуть святкувати разом.

— Ну, Миколай — це християнський святий, який розносив подарунки дітям, — коротко пояснила Ліарія. — А Санта — казковий персонаж.
Вона хитро примружилася.
— І ти маєш рацію. Краще Санта. У нього ще й костюм прикольніший.

— І який же в нього костюм? — хмикнув Каель.

Він не відставав від інших чоловіків. Уже передав у Рактен розпорядження щодо організації свята для простого люду, а також наказав прикрасити замок, аби, коли вони повернуться додому, цей теплий настрій ще тримався в повітрі.

Каель не зовсім розумів, як це працює. Але його ніжна, зібрана дружина ніби скинула з плечей усі турботи, повністю занурившись у підготовку свята.

Чи було це вперше?

Звісно, ні. Королева Рактену завжди брала на себе подібні обов’язки.
Але вперше вона робила це без очікувань, без тиску, без ролей. Просто тому, що їй було радісно.

Ідея, запропонована Ліарією, виявилася напрочуд вдалою. Свято мало стати великим і водночас дуже особистим. Для трьох королівств — і водночас для родини.
Жодних балів. Жодних званих вечорів. Лише близькі люди й час, проведений разом.

Тож дійство, яке розгортали жінки, хоч і було масштабним, зовсім їх не обтяжувало.

Слуг — можливо.
Але точно не їх.

— Ну добре, — усміхнулася Іларіель. — Уяви собі: червоний кожух із білим хутром, широкий пояс, високі чоботи. Сива борода, добрі очі… і гучний сміх.  —  Вона розвела руками, ніби малюючи його образ. — А ще він літав у небі на санях. Магічні олені несли його крізь ніч, щоб він встиг рознести подарунки всім слухняним діткам.

— Хотіла б я це побачити… — мрійливо усміхнулася Ліарія, примружившись.

Чоловіки на це лише переглянулися — мовчки, з ледь помітними усмішками.
Проте жодного коментаря не пролунало.

Завершивши сніданок і роздавши останні доручення, пари розійшлися по своїх кімнатах, аби підготуватися до свята.

Адже вже ввечері вони знову зустрінуться, щоб провести цей рік  і зустріти наступний.

Разом.