Розділ 4.

Наступні два дні минули у безперервній метушні та підготовці до свята.

Іларіель разом із Ліарією остаточно вирішили: цей день офіційно називатиметься Свято Тепла. Святкуватимуть його в центрі року — саме так астрологи назвали рідкісний момент, коли небесні світила входили в ідеальну рівновагу.

У цей час три головні зірки небосхилу — Серце Неба, Страж Шляху і Вогонь Початку — сходилися в одну лінію. Їхнє світло перепліталося, утворюючи над континентом м’яке сяйво, що, за давніми повір’ями, посилювало магію, заспокоювало душі й дарувало відчуття дому навіть тим, хто давно його втратив.

Ліарія принципово не прикрашала замок заздалегідь, хоч усі декорації були підготовлені ще напередодні. Для неї однією з найважливіших традицій було прикрашати ялинку власноруч — перетворювати її з простої зеленої красуні на справжній символ дива.

Вона була впевнена, що і Ріель це оцінить.

До списку обраних традицій швидко додалися магічні салюти, ігристі напої, подарунки під ялинку… А оскільки фантазія вже вирвалася на волю, дівчата без сорому потягнули ще й дещо з американських традицій.

Над камінами з’явилися різдвяні шкарпетки — слуги мусили відшити їх буквально за день. На столах оселилися характерні льодяники й печиво у формі чоловічків — точнісінько такі, як у тому самому «Шреку».
Ну і звісно ж поцілунки під омелою…

Щоправда, в цьому світі омели не існувало, тож її замінила гілка світлолисту — рідкісної рослини з напівпрозорими сріблястими листками, що в темряві ледь-ледь світилися теплим світлом. 

Іларіель, у свою чергу, додатково наполягла на винятково українських елементах.
Дідух зайняв почесне місце у великій залі — символ пам’яті роду, єдності й дому.
А поряд з’явився різдвяний павук — складний, мереживний, виконаний зі світлої соломи й тонких срібних ниток. Магія змушувала його ледь-ледь обертатися, відкидаючи на стіни химерні тіні.

У цій метушні дівчата щиро веселилися, заражаючи своїм настроєм усіх довкола. Навіть найпохмуріші демони починали посміхатися, самі того не помічаючи.

Так Замок Повелителя Демонів поступово перетворювався на справжню зимову казку.

Слуги снували коридорами, прикрашаючи їх вінками з хвойних гілок, вплетених червоними стрічками й кристалами льодяного кварцу. Уздовж стін спалахували магічні світильники у формі зірок, що м’яко мерехтіли, реагуючи на сміх і голоси.

Сходи оповили гірлянди з вогняних іскор — теплих, зовсім не пекучих. У вікнах з’явилися візерунки з інею, створені чарами: кожен був унікальним, немов хтось малював їх вручну.

Замок дихав святом.
І з кожною годиною ставало зрозуміліше: це буде не просто нова традиція.