Розділ 1. Сіларіон - королівство ельфів.

Сіларіон - королівство ельфів.

— Ти знову виглядаєш задумливою, кохана, — тихо промовив Кіліан, обіймаючи дружину зі спини.

Він притиснувся лобом до її скроні, вдихаючи знайомий аромат — теплий, ледь солодкий, рідний. Цей зеленоокий ельф був вдячний усім богам за те, що вони привели цю жінку в його життя. Він плекав її, оберігав, як найдорожчий скарб, і понад усе волів бачити на її обличчі посмішку.

Та щороку, у перший місяць зими, коли світ вкривався легким серпанком снігу, Іларіель ніби тьмяніла. Її погляд ставав відстороненим, усмішка — задумливою, а тиша між ними — глибшою, ніж зазвичай.

Минув вже не один рік після їхнього весілля, але вона так і не зізналася, що саме тривожить її серце. Кіліан не тиснув. Проте й не припиняв спроб дізнатися.

— Просто скажи мені, що тебе турбує, — м’яко додав він. — Я зроблю все, аби це виправити.

Богдана… Ім’я, на яке вона давно вже не відгукувалася, але яке все ще жило десь глибоко всередині. Вона притулилася до чоловіка, відчуваючи, як його руки замикаються навколо неї, і ледь помітно усміхнулася.

Тепер вона була принцесою Іларіель Лаерін-Еленвір. Дружиною. Королевою у серці цього ельфа. Вдячною за другий шанс, за нове життя, за любов, про яку колись і мріяти не могла.

Та зима…
Зима завжди повертала тугу.

Вона сумувала за домом, якого більше не існувало. За родиною, що залишилася в іншому світі. За запахом хвої, мандаринів і маминих страв. За тим особливим відчуттям дива, яке її мама вміла створювати навіть у найскладніші роки.

Іларіель мовчала про це. Не хотіла засмучувати Кіліана. Не хотіла, щоб він відчував себе безсилим.
Можливо… дарма?

Вона вже відкрила рота, аби нарешті сказати бодай слово, як повітря перед ними здригнулося — і просто з нічого матеріалізувався лист.

— О, — хмикнула Іларіель.

Вона простягнула руку й упіймала конверт, відчуваючи знайоме поколювання магії. Чорний папір, червона гербова печатка у вигляді троянди — сумнівів не залишалося.
Це була Ліарія... або ж, по іншому —  Маринка.

Така ж потраплянка, як і вона сама. Вони швидко знайшли спільну мову, а Ліарія ще й з якоїсь причини вирішила, що є старшою сестрою.

Хоча… хіба не дисонанс?

Вісімнадцятирічна Богдана потрапила в тіло сорока чотирирічної ельфійки.
А тридцятирічна Марина — у тіло двадцятирічної магині.

Іларіель ледь стримала сміх. Вона ще могла б посперечатися, хто з них старший. Бо якщо вже підсумовувати, то виходило, що Богдана випереджала Марину… на цілих двадцять два роки. Між іншим.

Посміхнувшись власним думкам, вона розпечатала лист і уважно вчиталася в красиво виведені рядки. І з кожним словом її усмішка ставала ширшою, а на серці — тепліше.

“Привіт, сестричко!
Мені нудно, тож я вирішила, що в цьому світі катастрофічно не вистачає веселощів.

Он у Астелії хоч і відзначають зимовий бал у перший день зими, але це все одно не те.

Тож, зв’язавшись з астрологами, я вирахувала орієнтовний центр року. І тому офіційно запрошую вас з Кіліаном до нас, в Іш’Таракс, на святкування Нового року!

Будемо з тобою вчити цих зануд, як правильно веселитися.
Ялинка й усі інші прикраси вже в планах… хоча Деміан бурчить, що я навіжена.

Але я впевнена — мій гостровухий брат нас підтримає.

Чекаємо за три дні. Мінімум на тиждень, тож відкладайте всі справи.

Цілую,
твоя Лія”

Іларіель опустила лист і тихо засміялася. У грудях розлилося щось тепле й знайоме — майже забуте відчуття передсвяткового очікування.

Можливо, цієї зими все буде інакше.