Різдво без нікнеймів

     Сніг нинішнього року торкався львівських вулиць обережно, як перший поцілунок, ніби боявся порушити стародавній тисячолітній спокій міста. Крихітні сніжинки, ніби маленькі зірочки, танцюючи, опускалися на бруківку вузьких вуличок. Вона, вкрита тонкою білою ковдрою, виблискувала під ліхтарями різнобарв’ям, темні силуети старовинних будівель ставали ще більш загадковими, кав’ярні дихали корицею, гарячим шоколадом, пахучою кавою та теплою гостинністю, там кожен відвідувач міг знайти не тільки затишок, а й спокій для душі. А з вікон  стародавніх кам’яниць приглушено лунали мелодійні колядки. Місто готувалося до Різдва й у переддень свята, немов за помахом чарівної палички перетворилося на роман, що ожив, і кожен персонаж-перехожий, поспішаючи своєю дорогою, здавалося, мав власну таємницю. Площа Ринок була переповнена людьми. Нинішнього року вперше за час повномасштабної війни тут запрацював Різдвяний ярмарок.

Фото: Р. Балук

Запахи глінтвейну, смажених горішків, львівських пляцків, інших смаколиків наповнювали повітря радістю та надією. Увагу всіх присутніх привернув хлопчина, який співав нову колядку:

Коляд, Коляд, Коляда!

Дід на бабу погляда...

Неси, бабо, кулемет,

Я зіб'ю тобі "шахед",

При свічках щоб не сиділа,

Онучат наших гляділа...

Байрактар тягни з-під стріхи,

Діткам нашим він на втіху!

Щоби орки повтікали

І доріг до нас не знали!

Попрохаєм Коляду,

Забери від нас біду!

На болото віднеси,

Там з мішечка витруси!

До кремля неси остачу,

Щоби бункерна та кляча

З'їла тую всю біду

Й опинилася в аду!..

     Майданом прокотилися хвилі сміху, які поєднувалися з вигуками: «Дай, Боже!»

      А в старовинному будинку неподалік площі Ринок готувався літературний маскарад — подія для тих, хто мислить абзацами й відчуває світ через метафори.

     Святково прибрана зала вражала з першого погляду всіх, хто ступав у неї. Під високою стелею мерехтіли гірлянди, сплітаючись у різнокольорові сузір’я, між колонами висіли вінки з ялини, прикрашені сріблястими лелітками, а канделябри відбивалися у великих дзеркалах, множачи вогні. Уздовж стін стояли столики з книгами, старими друкарськими машинками й свічками, немов натякаючи: цього вечора слова важливіші за імена. Пахло хвоєю, вином, шоколадом і… свіжонадрукованими книжками.

     Гості рухалися залом і змінювали одне одного, як візерунки у величезному дитячому калейдоскопі. Хтось, щоб приховати свою зовнішність, обрав венеційську маску з позолотою, яка закривала усе лице, інші учасники літературного різдвяного вечора закрили обличчя мінімалістичною, чорною або білою, машкарою. Ось пройшла дівчина в образі музи, одягнена в легкий білий хітон, що м'яко огортав її фігуру, не сковуючи рухів і підкреслюючи граційність. Тканина хітона практично прозора, немов зроблена з повітря та світла. По краях хітон оздоблений вузенькою золотою вишивкою. У музи було розпущене волосся, прикрашене вінком з білих троянд. Вони надають дівчині майже міфологічного вигляду, створюючи відчуття гармонії з природою. У руках муза держала золотисту ліру з вишуканими вигинами — музичний інструмент, що символізує мистецтво, творчість та натхнення. Пальці дівчини, тонкі й довгі, тримають ліру ніжно, але з гідністю, здавалося, ніби вона вже готова зіграти мелодію, яка зачарує всіх навколо. Поруч жваво жестикулював хлопець у плащі, видавалося, з плеча письменника XIX століття, і цей плащ, мабуть, був основною частиною його образу. Він темний, з м'якої тканини, що вільно спадає по фігурі свого власника, додаючи йому загадковості та витонченості. За його рухами можна було зрозуміти, що хлопець не просто одягнувся для вигляду, а вживається в образ — мов справжній письменник, натхненний літературною епохою. Обличчя молоде, але з виразними рисами. Волосся русяве, вільно, але дещо недбало укладене, мовби він тільки - но вийшов із роздумів чи глибокої творчої роботи. У руках хлопець тримав якусь книгу, його очі сяяли енергією. Він — не просто частина велелюддя, а, здається, має своє власне відчуття часу, розуміє важливість слова і його значення в будь-якому контексті. У кутку, у затіненому місці зали, двоє незнайомців у масках сперечалися про ритм прози. Їхні голоси були переповнені пристрастю, один з них, в чорній масці, схилився до столу, розмахуючи рукою, мовби намагаючись побудувати якийсь ідеальний архітектурний план, а інший, у масці білого кольору, спокійно, однак уперто заперечував. Кожен новий аргумент додавав більше напруги, але здавалося, що вони так і не зможуть знайти спільної думки. Проза? Вона, на їхній погляд, потребувала не просто технічного виконання, а емоційного балансу, якого не кожен може досягти. А біля сцени гомоніла компанія поетів, дзенькаючи келихами й жартуючи про рими, що не хочуть складатися. Гомін був жвавим і безтурботним — одні сміялися, інші перебивали, коли хтось намагався висловити свої думки про вірші, що не бажали підкорятися законам рим, а деякі з цікавістю обговорювали останню модну форму поезії, яка нібито знову поверталася до класики… Ніхто нікого не міг (а втім, і не бажав) упізнати.

     До зали зайшла чарівна незнайомка. На ній була довга сукня кольору глибокого нічного неба, що ніжно огортала тендітну фігуру, м’яко спадала складками, підкреслюючи плавні рухи її власниці; тонкий пояс зі срібною ниткою, що обвивав талію, не лише підкреслював витончену фігуру, а й додавав образу незнайомки стриманої урочистості.  Струнка постать дівчини, її уважний погляд, який не можна було приховати навіть за маскою, і чорняве волосся, зібране у недбалий пучок – це усе, поєднане в одному образі, одразу привернуло увагу всіх присутніх. 

     За сріблястою маскою з витонченим орнаментом, прикрашеною пір'їною й білою трояндою, ховалася панянка, відома тисячам читачів-шанувальників сучасної української прози під ніком Небокрайчик. На платформі «ТекстОк» її ім’я завжди стояло поруч із псевдонімом Джерідан. Це був автор, який дратував Небокрайчика самим фактом свого існування (буває ж таке!). Його історії збирали вподобайки швидше, їх обговорення були жвавішими, а рейтинг Джерідана постійно дихав Небокрайчику у потилицю першості. (Для читачів зазначимо, що Раїса – так звали нашу чарівну незнайомку – насправді  прийшла на маскарад без жодних очікувань. Вона була студенткою філологічного факультету Львівського університету і у вільний час писала історії для літературної платформи «ТекстОк». Щоб трішки відволіктися від буденності, Раїса - Небокрайчик прийшла на цей літературний маскарад – свято без нікнеймів).