До побачення, Рюярію! Привіт, Земля!

— Ти пам’ятаєш? — обережно спитав я, забравшись Анісії на коліна.

— Пам’ятаю: і те, як читала журнал, і те, що сталося потім, навіть без мене, — відповіла дівчинка й раптом засміялася. — Ти справді вліз у кулю?

«Ой, не нагадуй…»

Я полегшено зітхнув і лише тепер помітив: біле пасмо зникло.

— Ми можемо повернутися додому? — спитав я Хіпнорію.

Маймурія опустила очі.

— Так, — ледь чутно відповіла вона. — Негайно.

Мені раптом стало дивно важко дихати.

«Негайно? Так швидко?..»

— Ми не можемо попрощатися ні з королем Джесурієм, ні з правицею?

— Ні.

Маймурія раптом міцно обійняла Анісію, а тоді й мене. На мить її крила потьмяніли, і моє серце заболіло так само сильно, як колись, коли через завірюху Маруся не змогла повернутися додому вчасно, і я гадав, що вона мене покинула.

— Ходімо!

Хіпнорія полетіла з кімнати, і ми рушили слідом: через площу, через базар, дорогою, де з одного боку росли пальми з плодами салаку, а з іншого — дерева з хурмою.

— Хіпноріє, мені бракуватиме тебе, — прошепотіла Анісія, міцно тримаючи мене на руках.

— І мені не вистачатиме вас, — відповіла вона, ледь стримуючи сльози.

— Кихи-и! — почувся голос у небі.

Хіпнорія здригнулася й усміхнулася крізь сльози.

— Я маю тут попрощатися з вами.

Вона ще раз обійняла нас обох.

— Не забувайте мене.

— Не забудемо!

Далі ми пішли самі — туди, де на нас чекала Аурія. Вона знову сиділа на ліхтарі й усміхалася так, ніби знала: ми ще колись побачимося.

— Щасливої дороги! — мовила вартова.

Перед очима знову з’явилася гірка з кісточок і м’яса. Яскраве світло спалахнуло так сильно, що мені довелося заплющити очі. Світ навколо закрутився, і я відчув, як ми падаємо.

— Нарешті! — хотів сказати я, але замість цього почув:

— Гавф-фі!

«Мій голос…»

Я різко розплющив очі.

Моя голова лежала в Анісії на колінах. Однією рукою вона обіймала мене, а другою малювала зорі у своєму альбомі. Жовтий олівець ковзнув з її пальців і покотився по кімнаті.

Я схопився й побіг за ним.

— Гав-ув! — радісно гавкнув я, підштовхуючи олівець носом назад до дівчинки.

— Гафф-фі! — мовила вона.

Я завмер.

«Вона… зрозуміла мене?»

Дівчинка усміхнулася й простягнула до мене руки.

— З поверненням додому, Жорже.

Мій хвостик сам почав шалено виляти, а серце радісно відгукнулося:

«Рюярій не був сном…»