Остання крапка

Анісія лежала на ліжку, Хіпнорія сиділа поруч, готова будь-якої миті навіяти їй сон, а я тримав золоту ручку зубами й дивився на надпис, не розуміючи, як узагалі писати — цього песиків точно не вчать.

«На перший погляд це був звичайний день…»

— Жорже, у нас усе менше часу, — поквапила мене маймурія, відірвавши лапку від чола Анісії.

Я нічого не відповів, але її слова ніби допомогли мені знайти правильні думки. Одна думка змінювала іншу, інша — ще одну, і золота ручка безупинно ковзала по пергаменту так швидко, що я ледве встигав стежити за нею. Вона почала писати повільніше лише тоді, коли історія наблизилася до кінця. А потім сталося дещо дивне. Я раптом помітив, що ручка пише вже без моїх думок.

«Король Крал Тавшаніум виявився підступним кроликом, який ховав тварин у клітках, щоб ті не знайшли своїх господарів і назавжди стали жителями Рюярія. Та Жоржа він не сховав, і тому дівчинка має шанс повернутися на Землю. Незабаром вона прокинеться, і вони повернуться додому: Анісія — до матусі, а Жорж — до Марусі. Рюярій сумуватиме за ними й чекатиме на них знову».

«Хто це диктує?..»

«Хто це диктує?..» — одразу записала ручка.

— Жорже, не заважай! — тихо зупинила мене Хіпнорія. — Ти вже зробив усе, що міг. Тепер ручка сама знає, що писати. Головне — не відпускай її.

Я мовчки кивнув, міцніше стиснувши зуби. Ручка продовжила ковзати по пергаменту.

«Король Джесурій повернувся до замку й насамперед наказав відпустити тварин, знайти дорослих рюярійців і посадити багато нових армуш. Королівство знову заграло барвами. Діти сміються, разом із ними сміються маймурії. Яскравий одяг більше не під забороною, і ніхто вже не фарбує волосся у білий колір».

«А вони фарбували?..»

— Жорже! — обурено прошепотіла Хіпнорія.

Я винувато опустив вуха, а ручка тим часом дописала:

«Пам’ять дівчинки більше не під загрозою. Біле пасмо зникає, сили повертаються, і тепер вона готова до нових пригод у своєму житті.

Один…

Два…

Три…

І вона прокинеться, бо історія нарешті знайшла свій завершальний кінець».

Золота ручка вивела останню крапку, і в ту ж мить пергамент засвітився. Золоті літери спалахнули так яскраво, що я мимоволі примружився, а потім повільно почали зникати, ніби їх забирало саме світло.

— Жорже… — почувся сонний голос.

Я різко підняв голову. Анісія кліпнула очима й подивилася на нас із Хіпнорією.

— Привіт, — тихо мовила вона й усміхнулася.

Хіпнорія щасливо сплеснула в долоні, а мій хвостик від радості одразу почав жити власним життям.