Золота ручка

Король Джесурій спав уже два дні. Правиця сказав, що після стількох років під пам’ятником його тіло стало дуже слабким, і тепер йому потрібен час, щоб сили повернулися. Ми не заважали йому: правиця залишився з королем, а я, Хіпнорія й Анісія відправилися до саду.

Був обід. Я лежав біля лавки й грівся у плямі теплого світла, Хіпнорія літала поміж троянд, зрідка торкаючись пелюсток лапками, а Анісія сиділа поруч і повільно їла армушу.

— Мені здається, я вже ніколи не зможу дивитися на звичайні яблука, — тихо мовила вона.

— Чому ти так говориш? — запитав я, намагаючись приховати своє занепокоєння.

Дівчинка ледь помітно всміхнулася.

— Просто так відчуваю...

«Це вже погано, — подумав я, підсовуючи до неї ще одну армушу. — Що такого намішав цей кролик у повітрі, що Анісія так швидко змінюється?»

Я вирішив відволікти дівчинку від поганих думок, тож підбіг до кущика, що пахнув гарячим шоколадом, і, обережно відгризши троянду, кинув її Анісії на коліна. Вона потягнулася за квіткою й спробувала підвестися, але раптом похитнулася і знову важко опустилася на лавку. Троянда й армуша випали з її рук просто на землю.

— Анісіє! — я знервовано поставив передні лапки їй на коліна й притулився мордою до її рук. — Анісіє?..

Її очі були заплющені, а білого волосся стало ще більше. Воно вже не здавалося окремими пасмами.

— Мені стає гірше, Жорже... — ледве чутно прошепотіла вона.

— Хіпноріє!

Маймурію не довелося кликати двічі. Вже за мить вона була біля нас, і чомусь її маленькі лапки тремтіли.

«Чого це вона?..»

Я не встиг нічого запитати, як у ту ж мить над трояндовим садом пролунав знайомий звук крил — це правиця летів до нас. Він опустився поруч так різко, що білі пасма Анісії здійнялися вгору, а я навіть похитнувся, ледь не впавши з лавки. Раніше я б точно образився за таку поведінку, та зараз не було нічого важливішого за дівчинку, тому я промовчав.

— Правице, є надія, що король сьогодні прокинеться? Дівчинці стає дедалі гірше, — тихо мовила Хіпнорія.

Правиця швидко закивав, а тоді полегшено усміхнувся. Ми відразу зрозуміли: король уже прокинувся.

Наступної миті правиця почав збільшуватися просто на наших очах, і вже за кілька секунд став майже втричі більшим за мене. Він обережно підхопив Анісію на руки й поніс у бік замку.

— Все буде добре, друже! — мовила Хіпнорія, полетівши слідом за ним. Я ж, не гаючи часу, побіг за ними.

Коли ми зайшли до білосніжної зали, король Джесурій уже сидів на троні. Виглядав він усе ще дуже слабким, але тепер у його очах було більше життя. Біле волосся спадало йому на плечі, а поруч стояла чашка із золотавим напоєм, що пахнув травами й медом.

Король подивився на Анісію й важко зітхнув.

— Вона змінюється доволі швидко… Я не очікував, що приготую настільки сильний еліксир, а Тавшаніум ним скористається.

«Навіщо взагалі було його створювати?» — обурився подумки я, але вголос спитав зовсім спокійно:

— Ви допоможете їй?

Король Джесурій м’яко всміхнувся.

— Ти допоможеш.

— Він? — здивовано перепитала Хіпнорія. Я здивувався не менше за неї.

— Так, — відповів король і кинув мені золоту ручку. — Ти повинен записати все, що сталося у Рюярії. Лише так дівчинка нічого не забуде і ви зможете знайти дорогу додому.

«Чого це він? Невже не знає, що собаки не вміють писати?» — подумав я, незграбно затискаючи ручку зубами. І раптом на білосніжній підлозі золотими літерами з’явився напис:

«Чого це він? Невже не знає, що собаки не вміють писати?»

Я так різко підняв голову, що ледь не випустив ручку.

«Я… розумію букви?»

Новий напис одразу виник поряд:

«Я… розумію букви?»

— Бачу, вам знадобиться чимало пергаменту, — щиро усміхнувся король Джесурій.

Правиця радісно сплеснув крилами й одразу зник у повітрі, ніби вже поспішав виконувати наказ.