Король Джесурій

Ми нікого не зустріли дорогою до площі, та, попри ніч, це здалося мені дивним. Я принюхався й одразу відчув небезпеку, бо у повітрі не було жодного запаху, окрім слабкого запаху армуші.

— Він тут… — прошепотів я, відчуваючи, як настовбурчується шерсть.

Правиця нервово здригнув крилами. Його різнокольорове пір’я переливалося синім, рожевим і золотим, але зараз барви ніби потьмяніли від гніву, який хвилями розходився навколо нього. Старий маймурій розправив крила й загородив нас собою.

— Хіпноріє…

— Все добре, — тихо відповіла маймурія. — Правиця дуже сильний. Зараз ти сам усе побачиш.

І саме в ту мить з-за пам’ятника повільно вийшов король Крал Тавшаніум. Його білий одяг спадав важкими складками, білі рукавиці здавалися неприродно чистими, а шолом із короною, всипаною камінцями, холодно мерехтів у світлі місяця.

Я загарчав, але замість гарчання з моєї пащі вирвалося:

— Негідник!

Король Крал Тавшаніум повільно нахилив голову набік і мовив спокійним голосом:

— Правице, я знав, що ти рано чи пізно зрадиш мене. А від тебе, Жорже, я взагалі нічого доброго не чекав.

«Про що це він? — подумав я. — Маймурії ніколи не були підданими короля-самозванця…»

Різнокольорові крила правиці розкрилися ще ширше, а у небі пролунало знайоме:

— Кихи-и!

Я підняв очі й серед зірок розгледів ту саму маймурію, яка вдень кружляла над містом.

«Вона летить до нас на допомогу?.. Вона теж усе пам’ятала, як і правиця?»

Король дуже повільно підняв руку в білій рукавиці й холодно мовив:

— Відійди.

Правиця навіть не поворухнувся. Тоді Крал Тавшаніум різко кинувся вперед. Правиця не розгубився. Він змахнув крилами й ударив короля просто в груди. Той похитнувся, а камінці на короні на мить втратили свій блиск.

Ми з Хіпнорією відскочили убік, зачаровано дивлячись, як правиця блискавично кружляє навколо короля. Його кольорові крила миготіли у темряві, мов живе полум’я, і в повітрі зовсім не відчувалося страху. Та Крал Тавшаніум не збирався здаватися. Його білий одяг розлітався в різні боки, а рукавиці раз по раз намагалися схопити правицю за крила, і одна майже зімкнулася на крилі правиці, і я відчув, як у мене занило у шлунку.

— Обережно, правице! — закричав я.

Старий маймурій різко ухилився й ударив короля лапами просто в шолом. Крал Тавшаніум похитнувся. Камінці на короні спалахнули білим світлом так яскраво, що мені довелося примружитися. Повітря стало крижаним, а трава біля пам’ятника почала повільно бліднути. Правиця важко змахнув крилами, ніби цей холод забирав у нього сили, але все одно кинувся вперед. Ще один удар — і Крал Тавшаніум упав на коліна. Ще удар — шолом злетів угору, вдарився об пам’ятник і розлетівся на маленькі шматки, а на землю впав маленький білий кролик. Я завмер.

«Це він справді злякався чи лише прикидається?»

Вже за мить я зрозумів, що він не виглядав переляканим. Він виглядав ображеним. У його очах промайнула така ненависть, що мені стало не по собі, а вже за мить він застрибав у бік трояндового саду, і ми не встигли нічого зробити, як величезна біла маймурія схопила його довгими кігтями й понесла геть. Вона зникла так швидко, ніби її тут ніколи й не було, і лише далеке «Кихи-и» нагадало про її присутність.

Я підбіг до пам’ятника. Закарлючки на ньому тепер ворушилися, наче жили власним життям.

«Це тому, що кролик зник?»

— Де вхід? — Хіпнорія стривожено облетіла пам’ятник у пошуках бодай якоїсь підказки. Правиця підлетів до пам’ятника й торкнувся лапкою світлих ліній. Вони одразу зарухалися швидше, і я відчув, як запах армуші став набагато сильнішим.

— Правице, — звернувся я до старого маймурія, — проведи ще раз лапкою по лініях. Він послухався.

Камінь здригнувся так, ніби прокинувся від довгого сну, і вже за мить я почув глухий тріск. Частина білого каменю повільно відсунулася вбік, і в ніс ударив старий, затхлий запах. Ми не зволікали. Першим у прохід влетів правиця, за ним Хіпнорія, а я побіг слідом, одразу помітивши, що всередині було темно й холодно. Світло лилося лише від крил маймурій.

«Сподіваюся, що він ще живий…»

Я прислухався до темряви. Спочатку не почув нічого, окрім наших кроків, але потім до мене долинуло ледь помітне серцебиття.

— Туди! — крикнув я й кинувся вниз сходами у прохід ліворуч.

Він привів нас до круглої кімнати, посеред якої стояло велике крісло, у ньому лежав чоловік із довгим білим волоссям. Дуже худий, блідий, майже неживий.

Маймурії вмить підлетіли до нього. Хіпнорія затулила рот лапками й заплакала:

— Королю Джесурію…

Чоловік повільно підняв голову. Його очі були втомленими, але добрими. Він дивився на нас так, ніби не вірив, що ми справжні, а потім ледь чутно прошепотів:

— Ви все ж мене знайшли…