Таємниця за стіною

Стіна повністю відсунулася, й на нас повіяв холодний запах пилу, металу й таємниці. Від цього запаху у мене занило у шлунку.

Правиця жестом покликав нас за собою й першим зник у темряві.

«Все буде добре…»

Я нерішуче переступив поріг. Кімната за стіною була набагато меншою за бібліотеку, але дивнішої кімнати я ще не бачив. Уздовж стін стояли високі столи, заставлені склянками з різними рідинами, трубками й блискучими приладами. Одні були схожі на великі металеві квіти, інші нагадували дзьоби птахів. Я принюхався. Від кожної речі пахло по-різному: димом, пилом, старим деревом, дощем, сльозами, страхом.

Посеред кімнати стояв круглий стіл, а над ним у повітрі повільно крутилася маленька прозора кулька, точно така сама, у якій я побував, тільки менша. Моя шерсть одразу настовбурчилася, а Хіпнорія раптом завмерла. Я озирнувся на неї й одразу зрозумів: щось сталося. Та справа була не у кулі. Вона дивилася на стіну, на якій висів портрет.

На ньому був чоловік із дуже блідим обличчям і білим волоссям. Він сидів у кріслі й тримав на руках маленького білого кролика.

«Це він…» — відчув я дивний зв’язок із кроликом на картині.

Раптом маймурія затрусилася й заплакала. До неї підлетів правиця. Він обережно доторкнувся до плеча Хіпнорії й теж заплакав.

— Що сталося? — спитав я.

— Я згадала… — прошепотіла вона.

— Що саме?

Хіпнорія витерла очі й ще раз подивилася на портрет.

— Це справжній король Рюярія.

Я завмер. Мені навіть здалося, що маленька куля над столом почала крутитися повільніше.

— Він був добрий, — ледь чутно продовжила Хіпнорія. — Дуже добрий… Ми літали де хотіли, співали, вирощували армуші. У Рюярії не зникали діти й не було кліток із земними тваринами… Раніше все було інакше.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— А вечорами він грав для нас на скрипці.

«Королі й таке роблять?»

Хіпнорія подивилася на маленьку кулю.

— Це він створив її.

Я одразу зробив крок назад.

— Навіщо?!

— Щоб рятувати спогади, — відповіла вона. — У Рюярії почала зникати пам’ять. Спочатку маймурії забували дрібниці, потім імена, а потім свої домівки… Король Джесурій боявся, що одного дня ми забудемо одне одного.

Я мимоволі подумав про Марусю й притиснув вуха.

— Тому він створив кулю, — продовжила Хіпнорія. — Вона могла зберігати спогади.

Правиця мовчки кивнув.

— А кролик? — тихо запитав я.

Хіпнорія трохи помовчала, а потім мовила:

— Одного дня щось пішло не так, і куля зникла... А коли повернулася на своє місце, звідти вистрибнув маленький білий кролик... Король Джесурій одразу полюбив його, — сказала Хіпнорія. — Він грався з ним, годував армушами, поїв синім еліксиром зі склянок.

— І що було далі? — запитав я, помітивши, як правиця нервово заворушив крилами.

— А потім король помітив, що кролик став набагато розумнішим і створив для нього вбрання. Те саме, у якому він зараз ходить, — продовжила маймурія. — У цьому вбранні кролик почав рухатися як людина, говорити й наказувати... А потім він став нашим королем.

— А де ж подівся справжній король? — не стримався я.

Правиця заплакав і, підлетівши до картини, поцілував короля у чоло.

— Зник, — відповіла Хіпнорія. — Одного дня його не стало, а ми забули життя, яке було до Крала Тавшаніума… Правице, ти пробував знайти короля Джесурія?

Правиця кивнув, не відриваючись від портрета.

«Він шукав його, але не знайшов…» — сумно подумав я.

І саме в ту мить, чи то з волі неба, чи через дивний збіг, я згадав про пам’ятник у вигляді армуші, який здався мені живим. Я трохи повагався, але все ж запитав:

— Правице, а ти перевіряв пам’ятник на площі? Коли я ходив по армуші, мені здалося, що він живий.

Правиця вмить відірвався від портрета, підлетів до мене й радісно розцілував.

«Невже я знайшов справжнього короля?..»