Втеча К 1001

Чоловік у білому поставив кролика на металевий стіл і почав готувати дивні блискучі предмети. Я не знав, що це таке, але кролик знав, і через це мені стало ще страшніше.

Його лапки тремтіли так сильно, що тремтіння передалося й мені. Я відчував удари маленького серця й смирення.

«Він… Він просто залишиться там?..»

— Це заради науки, — пробурмотів чоловік.

«Ні!» — закричав подумки я, кидаючись на ґрати.

Метал не піддався, а мої лапки заболіли так сильно, ніби на них упала ціла полиця книг. Якось на мене впала книга, і тоді мені вже було дуже боляче.Чоловік різко повернув голову в мій бік, і я завмер.

«Він зараз візьме мене?..»

Чоловік кілька секунд дивився просто на мене, а потім фиркнув і повернувся до столу.

— Нервові які сьогодні…

Він узяв щось блискуче, схоже на трубочки, з яких Маруся пила сік, і кролик у його руках заплющив очі. У ту саму мить мене пронизало чуже відчуття: біль і самотність. Мені стало так моторошно, що я сам не помітив, як заплющив очі.

Це був не перший раз, коли я заплющував очі. Так ставалося знову і знову, аж поки я не залишився сам, і одного дня той кремезний чоловік схопив уже мене.

«Я зараз зникну…» — пронеслося у моїй голові.

Серцебиття пришвидшилося, страх ударив у вуха, але, на відміну від інших кроликів, я не завмер. Я пручався, фиркав і дряпався. Чоловік закричав і випустив мене. Саме в ту мить нізвідки з’явилася куля, і я, не роздумуючи, стрибнув у неї.

— Жор-же… Жор-же-е-е… — почув я далекий голос Хіпнорії.

Я спробував поворухнутися, але куля не відпускала. Мене не полишало відчуття, що ще трохи і я втрачу свідомість.

— Жорже! — я відчув, як до мене щось доторкнулося й потягнуло на себе.

«Хіпноріє?..»

Коли я відкрив очі, перше, що побачив, — перелякані очі Хіпнорії й усміхнене обличчя правиці.

— Кролик. Король. Це він... — прошепотів я, не впізнаючи власного голосу.

«Що?.. Я ж знову став собою?..»

Правиця, ніби знаючи про мої побоювання, клацнув пальцями, і нізвідки з’явилося дзеркало.

Я з полегшенням зітхнув, бо на мене дивився я — тер’єр, улюбленець Марусі, маленький друг Анісії. Я був собою і водночас ні. Щось у мені змінилося. Я цього не бачив, але відчував.

— Жорже, — Хіпнорія з ніжністю відсунула шерсть із моїх очей, уважно вдивляючись у мене. — З тобою все добре?

— Так, — поспішно відповів я, щоб не змушувати її хвилюватися. — Я все бачив.

— Що саме? — здивувалася вона.

Я перевів погляд на правицю. Той коротко кивнув, ніби дозволяючи мені самому все розповісти.

— Я бачив короля… Точніше, ще не короля. Він жив у клітці. Я певен, що це був саме він. А потім він утік, коли з’явилася куля!

Я мимоволі підняв голову до кулі, у якій щойно побував.

«Але як вона там з’явилася?..»

Раптом мені забракло повітря. У вухах зашуміло, перед очима побіліло, а тіло знову пронизав чужий страх. Той самий страх, який відчували кролики.

«Що зі мною?..»

Правиця миттю присів біля мене й клацнув пальцями. У його лапі з’явилася склянка з чимось прозорим. Я насторожився. Після всього побаченого будь-які склянки тепер викликали у мене підозру, та правиця дивився спокійно, і я, вирішивши, що гірше вже не стане, усе ж випив. Напій був холодний і пахнув м’ятою. Майже одразу мені стало легше.

Я глибоко вдихнув і вже за мить знову твердо стояв на своїх чотирьох лапах. Хіпнорія міцно мене обійняла, а коли нарешті відпустила, тихо запитала:

— Отже… наш король — кролик?..

Правиця одразу приклав палець до губ, тим самим говорячи:

Про це краще було не говорити вголос. Ми мовчки погодилися.

Правиця підлетів до стіни й потягнув за невидимий для нас важіль — і куля зникла. Потім він потягнув ще раз — стіна повільно від’їхала вбік.

«Знову потаємна кімната… — пробурмотів подумки я. — Якщо колись повернуся до Марусі, більше ніколи не буду нишпорити».