Очима кролика

Куля була прохолодною й слизькою, мов желе. Якось я випадково перевернув тарілку з абрикосовим желе, тож добре пам’ятаю ці відчуття: лапи тоді роз’їжджалися, а Маруся довго сміялася, дивлячись, як я намагався вибратися з липкої калюжі. Тут було так само, тільки без сміху.

Щойно моя морда торкнулася кулі, поверхня здригнулася й пропустила мене всередину. Спочатку я хотів відскочити назад, але було пізно. Прохолодне желе огорнуло голову, шию, плечі, а потім і все тіло.

«Ой-йой…»

Я заплющив очі й інстинктивно притиснув вуха, бо не відчував ні підлоги під ногами, ні чиєїсь присутності. Було лише дивне відчуття, ніби я пливу у прохолодному липкому струмку, але вода не мочить шерсть.

Я повів носом. Запах струмка став слабкішим. До нього домішувався новий запах. Він не був мені цілком знайомий, але я точно знав, що це. Так іноді пахло вдома, коли Маруся хворіла.

«Так пахнуть ліки. Я... Жорже, ну ж бо, відкрий очі!»

Я зібрався і, відігнавши страх, що вже збирався мною заволодіти, відкрив очі. Щойно я це зробив, куля закрутилася швидше, і я почав падати.

«А-а-а!» — закричав подумки я, бо боявся відкрити щелепу. Я не розумів, із чого створена куля, але ніяк не хотів, щоб це опинилося у моєму роті.

Уже за мить від стінок кулі від’єдналося щось схоже на руку. Воно схопило мене, пом’яло як подушку й жбурнуло у самісіньку глибину кулі.

Залишаючись собі вірним, я не заплющив очей, й тому я бачив желейні силуети, що тягнулися до мене, бачив страх, бачив благання.

«Хто це?..»

Я впав на щось тверде. Попереду були грати, а сам я був нібито і не я: очі не мої, лапки не мої, навіть хвіст був чужий. Я подивився на свої лапки й не впізнав їх — це були чужі лапки.

— Я став кроликом і потрапив у підземелля базару! — закричав я, застрибавши від хвилювання на місці, але не почув власного голосу.

— К 1001, досить здіймати галас! — звернувся до мене кролик із сусідньої клітки.

— Що? Я...

«У підземеллі не було кроликів… І там не пахло ліками…»

Я знову застрибав і боляче вдарився боком об грати. Кролики з інших кліток перехопили мій страх і теж здійняли ґвалт.

— Якого дідька?! — до кімнати зайшов кремезний чоловік у білому, з маскою й окулярами на обличчі.

Чомусь після його появи у мене пришвидшилося серцебиття, а по венах розлився божевільний страх. Цей страх був і в інших — про це говорили перелякані очі кроликів.

«Що тут відбувається?..»

Чоловік важко підійшов до першої клітки й, схопивши кролика за вуха, потягнув його до столу. Кролик завмер. Був лише запах страху й шалене серцебиття.

— Вкуси його за руку і біжи! — заричав я, але знову не почув свого голосу, і тоді я раптом зрозумів: це не просто сон чи видіння. Я дивився його очима. Я відчував його страх. Я був ним.

— Я король... Король — це кролик!