Бібліотека о дев’ятій

Того вечора замок здавався ще тихішим, ніж уночі.

«Чого це раптом?» — подумав я, заходячи з Анісією до кімнати.

Дівчинка втомлено сіла на ліжко й майже одразу заснула. Перед тим вона з’їла ще трохи армуші, і колір поволі повернувся до її щік, лише білі пасма у волоссі залишилися на місці.

«Не подобається мені це…»

Хіпнорія тихо вилізла з дзеркала.

— Ходімо, — ледь чутно мовила вона, і ми вислизнули в коридор.

Замок спав. Не було чути ні кроків, ні шелесту крил. Був лише запах. Я принюхався. Правиця був десь поряд.

Ми звернули за ріг і побачили двері бібліотеки. Вони були прочинені.

«Він уже там…»

Хіпнорія полетіла вперед і, обережно зазирнувши до бібліотеки, зникла з поля зору.

«Чи правильно буде довіритися правиці?» — подумав я, повільно переступаючи поріг.

І тут на мене чекало дещо зовсім неочікуване. Правиця й Хіпнорія стояли по різні боки кімнати, а між ними ширяла куля розміром із місяць.

«Від неї пахне струмком, — подумав я, наближаючись. — Тим самим, до якого мене водила Маруся… Але десь під цим запахом ховається щось холодне й незнайоме...»

— Жорже, — звернулася до мене Хіпнорія. — Правиця каже, що тобі потрібно зазирнути всередину.

— У кулю? — невпевнено перепитав я.

Саме в цю мить куля закрутилася швидше, і мені здалося, що всередині майнула крива посмішка.

Правиця замахав лапкою, ніби кваплячи мене.

«Що ж… — подумав я. — Тримай хвіст угору. Ти шотландський тер’єр у п’ятому поколінні».

Я переступив з лапки на лапку і, поки хоробрість не встигла втекти, пірнув головою просто у кулю.