Трояндовий сад

Білі камінці тягнулися вузькою стежкою поміж світлих плит і вели далі, за площу. Я зосереджено йшов за ними, озирнувшись лише раз. Анісія сиділа в тіні пам’ятника, прихилившись плечем до каменю. Від цієї картини мені стало неспокійно, і я побіг швидше.

«Певен, що там щось є…»

Я прискорився. Невдовзі камінці привели мене до невисокої огорожі, за якою починався трояндовий сад. Я прослизнув у вузький прохід і завмер. Сад був загорнутий у сріблясту імлу. Вона стелилася поміж трояндових кущів, огортала доріжки й тихо клубочилася біля землі, ніби хтось розлив тут місячне світло.

«Хіба місячне світло взагалі можна розлити?»

Переді мною тягнулися ряди трояндових кущів. Білі, рожеві, червоні, темно-червоні, майже чорні. Одні квіти розкрилися повністю, інші ще дрімали в тугих бутонах, але від кожної линув такий чарівний запах, що я не стримався й завиляв від задоволення хвостиком.

«Оце вже мені більше до душі», — подумав я й одразу опустив мордочку до першого кущика білих троянд.

Вони пахли кавою, яку майже щодня пила Маруся.

«Бадьорить!»

Я побіг між кущами, принюхуючись то до листя, то до квітів, то до вологого ґрунту. Троянди пахли по-різному. Червоні пахли шоколадними цукерками, рожеві — полуничним джемом, а темно-червоні мали такий сильний запах шоколадного пудингу з морозивом, що я чхнув і аж присів від несподіванки.

— Гавчху!

«Тихіше, Жорже…»

Я рушив далі, вже повільніше, намагаючись віднайти запах армуші. Це виявилося непросто: скільки б я не нюхав землю, не виходило вловити запах фрукту.

— Де ж вона? — заскиглив я, втомлено впавши біля лавки. Від неї пахло старим деревом, черв’яками і чимось знайомим.

«Армуша?»

Я потягнув носом раз, вдруге. Вона. Я вмить підскочив на лапи й заметушився біля лавки. Запах ішов не зверху, а просто з-під землі.

«Хіпнорія, ти хитра маймурійка…»

Я ткнувся носом у вологий ґрунт, відгорнув лапою трохи землі — нічого. Тоді заходився рити швидше. Грудочки землі летіли в боки, забивалися між подушечками лап, а запах армуші ставав дедалі сильнішим. Ще трохи і мої пазурі вдарилися об щось м’яке. Я завмер, а тоді обережніше відгорнув землю носом. Переді мною лежала невелика полотняна торбинка. Майже така сама, з якою Маруся ходила на базар.

«Ось ти де!»

Я схопив її зубами, смикнув на себе й побіг назад, до площі. Чим ближче я підбігав, тим сильніше калатало серце.

«Тільки б з нею все було добре…»

Я вибіг на площу. Анісія сиділа там само, у тіні пам’ятника. Голова була схилена набік, очі заплющені.

Я підбіг до неї, кинув поряд торбинку й обережно торкнувся мордою її руки. Дівчинка поворухнулася й повільно відкрила очі.

— Жорже…

Голос у неї був тихий і слабкий, і білого волосся стало більше.

«Погано. Дуже погано…»