Білий пам’ятник

Ми пройшли крізь базар і знову опинилися на площі. Лише цього разу це була інша площа, без маймурій, а на місці брами стояв білий пам’ятник у вигляді армуші, розміром з будинок.

«Раніше б Анісія зупинилася, але зараз пройде повз…» — подумав я і помилився. Вона завмерла просто посеред площі, піднявши голову вгору.

— Жорже… подивись…

«Добре, що вона не дуже засмучена…»

Я придивився уважніше до пам’ятника. Армуша була не лише дуже великою, а й надто правильною. Жодної плямки, жодної тріщинки. Наче її не вирізьбили з каменю, а виростили. Я принюхався.

«Пахне… — я зморщив носа. — Так само, як справжня армуша».

Мені це не сподобалося.

— Це просто пам’ятник? — тихо запитала Анісія.

Я обійшов його зліва, потім справа, не зводячи носа з каменю.

— Пам’ятники не пахнуть, — відповів я. — А цей ніби живий.

На гладкій поверхні щось було. Спочатку я подумав, що це відблиск, але ні — це були тонкі лінії, схожі на ті закарлючки, які я вже бачив у журналі Анісії.

Дівчинка простягнула руку.

— Не чіпай! — різко сказав я.

— Чому? — спитала вона, сховавши руку за спину.

«Дякую, що цього разу почула мене…» — подумав я, відчуваючи, як настовбурчується шерсть.

— Не знаю… він підозрілий, — відповів я і саме в ту мить почув у ньому рух.

Я притиснувся до каменю боком голови, намагаючись розчути, що там усередині. Тиша.

«Мені здалося?»

— Кихи-и! — над нами пролетіла білокрила маймурія з короткою шерстю. — Кихи-и! Кихи-и!

«Чого це вона розкричалася?»

— Жорже, мені погано… — ледь чутно мовила Анісія.

Я подивився на неї: бліде обличчя, порожній погляд, ноги трусяться і, що найгірше, білого волосся стало більше.

— Ходи сюди.

Я, як міг, допоміг їй сісти в тіні пам’ятника, а сам, не гаючи часу, побіг слідом за білими камінцями, що тягнулися вперед рівною стежкою.