Початок змін

«Нам кінець, — пронеслося в голові. Прощай, Анісіє… Прощай, Маруся…»

Правиця приклав палець до губ.

«А дивиться він на мене спокійно, без злості… І я не відчуваю запаху загрози…»

Правиця ледь помітно кивнув, поклав щось у долоню Анісії, розвернувся й полетів геть.

— Що там? — запитав я, принюхуючись.

— Шматок паперу, — відповіла вона. — Дізнаємося, коли виберемося звідси.

— Тоді давай вибиратися!

Ми повільно пробиралися вперед. Спочатку йшов я, Анісія трималася за мною, обережно поклавши руку мені на спину. Для цього їй доводилося йти навколішки, і, мабуть, це було незручно, але іншого вибору ми не мали. Ми хотіли якнайшвидше вибратися назовні.

Коли Анісія опинилася під тканиною, я попросив її почекати, а сам повернувся назад зробити те, про що забув.

— Дякую, друже! — сказав я лабрадору, торкнувшись його носом, і додав уже словами:

— Ми обов’язково з’ясуємо, що тут відбувається, і спробуємо вам допомогти. Потерпіть.

Я ледве стримав сльози. Мені було шкода всіх мешканців кліток, навіть котиків.

«Тримай себе в лапах, Жорже. Ти шотландський тер’єр у п’ятому поколінні».

Я струснувся, ніби відганяючи поганий сон, і побіг до Анісії. Вона була на тому самому місці, під прилавком.

— Ну що там? — почав я, думаючи про папірець, але слова застрягли, щойно я уважніше подивився на Анісію.

— Правиця написав, що зустрінемося о 21:00 в бібліотеці, — мовила вона, дивлячись на мене якось дивно.

«Я теж змінився?» — злякався я до кісточок. З дитинства мене вчили, що у тер’єра головне слухняність і зовнішність.

— Жорже… — тихо сказала дівчинка, автоматично поправляючи волосся. — Чому ти так дивишся, ніби привида побачив?

«Як їй сказати? Чи промовчати? А про таке взагалі варто мовчати?...»

— Жорже? — вона озирнулася довкола і, переконавшись, що поруч нікого немає, трохи заспокоїлася.

— У тебе чубчик білий, — випалив я, вирішивши сказати правду.

— Що? Це… я, мабуть, забруднилася.

«Ні, Анісіє, — подумав я, згадавши її відображення в дзеркалі. — Ти стаєш схожою на рюярійку».