Те, що приховує базар

Сніданок був нічим не кращий за вечерю, та я, не зважаючи на запахи, швидко впорався з ним і чекав на Анісію, тривожно переминаючись з лапки на лапку.

«Чому нахмурилася Хіпнорія?.. І як ми можемо піти з нею на базар?»

— Хіпноріє, я знаю, як ти можеш піти з нами на базар! — почув я голос Анісії.

Дівчинка покінчила зі сніданком і стояла переді мною, повна енергії.

«Вона вміє читати думки? — здивувався подумки я. — Ні, такого не може бути. Тоді б Анісія знала, про що думає король. Який неприємний чоловік».

— Як? — з цікавістю запитала Хіпнорія, висунувши голову з дзеркала.

— Полізай сюди, — мовила дівчинка, дістаючи з пазухи кулон, який я неодноразово бачив і в неї, і в Марусі.

«Вона думає, що маймурія може сховатися в закарлючці?» — припустив я. Я бачив, що в кулоні Маруся зберігала саме її. Та що означає та закарлючка, я так і не зрозумів.

Анісія відкрила кулон, і Хіпнорія, полегшено усміхнувшись, вилізла повністю з дзеркала й, з повільністю черепахи, залізла у маленький кулон.

— Ти розумниця, — похвалила вона. — А я хвилювалася, як ми разом гулятимемо базаром.

«Так ось чому вона хмурилася!»

— Дай подивитися, — застрибав я, намагаючись роздивитися закарлючку.

Анісія нахилилася й показала мені кулон зсередини.

«Дзеркало…»

Я не встиг нічого сказати, бо двері відчинилися. Діти прийшли забрати брудний посуд.

«Знову глухе мовчання…» — подумав я, але цього разу помилився.

Вже виходячи, та сама дівчинка тихо сказала:

— Вам дозволено погуляти містом. Тож ідіть спокійно, ніхто вам не завадить.

«Точно заручники!» — буркнув я про себе.

— Дякую, — усміхнулася Анісія, і ми швидкою ходою попрямували на базар.

Базар виглядав інакше. Ми повернулися туди тією ж дорогою. Запахи були ті самі: солодкі, кислі, гнилуваті, але між ними ховалося ще щось, ледь вловиме.

— Так пахне дощ перед грозою, — мовив я.

— Що, пробач? — перепитала дівчинка, роздивляючись усе навколо.

— Щось неодмінно станеться, — відповів я, прислухаючись до себе.

— Що саме? — тихо запитала Анісія.

— Поки не знаю.

Десь вдалині пролунав вибух. Діти й маймурії продовжували ходити між рядами, старі торговці перекладали товар з місця на місце, а ми, притиснувшись одне до одного, тремтіли від страху.

Сам не знаю як, але я опинився у Анісії на руках.

«Це я підскочив чи вона підхопила мене?»

— Не хвилюйтеся, — почули ми тихий голос Хіпнорії. — Це Патларія так забавляється. Вона щодня в цей час видає такі звуки.

«Ця маймурія, напевно, дуже велика, якщо не може стримати свій животик», — подумав я.

Анісія повернула мене на землю. Я опустив морду донизу, трохи побігав і раптом зупинився.

— Жорже? — одразу помітила вона.

— Тут, — тихо сказав я.

Під одним із прилавків тягнувся запах. Не фруктів, не маймурій і не рюярійців. Він був інший.

Я обійшов стіл і ткнув носом у тканину, що звисала до самої підлоги.

— Що там? — прошепотіла дівчинка.

Я заліз під тканину, ледве стримуючи хвіст.

— Спокійно, — прошепотів я сам собі. — Це не гумова іграшка.

— Що там? — знову почулася вона.

— Прохід. Він веде кудись углиб.