Слід у темряві

Пізно вночі, коли замок мав спати міцним сном, Хіпнорія вилізла із дзеркала. Вона виглядала втомленою.

«Це так дзеркало висмоктує сили?» — подумав я, з жалістю спостерігаючи, як вона, ледве тримаючись на ногах, дотягнулася до важеля у вигляді кролячої лапки. Стіна відсунулася вбік, і ми втрьох вийшли у дзеркальну залу.

«Може ти…» — хотів я запропонувати Хіпнорії відпочити, та не встиг договорити: вона приклала лапку до рота.

Маруся робила так само, коли ми ловили жаб у саду. Я знав цей знак: мовчи. І я замовк. Анісія теж нічого не сказала. Вона лише дістала армушу, відламала шматочок і простягнула Хіпнорії. Цього разу та не відмовилася.

Я на власні очі побачив, як маймурія ніби ожила: ще не могла летіти, але вже впевнено стояла на ногах, а на обличчі з’явилася усмішка.

«А в армуші більше енергії, ніж у кістках…»

«Ходімо», — тихо показала вона лапкою і повела нас коридором.

Спочатку ми зайшли до бібліотеки без книг. Але, не знайшовши там нічого дивного, окрім того, що книг не було, рушили далі, до ігрової кімнати.

«Що це за ігрова кімната, якщо в ній немає гумових кісточок, м’ячиків чи канатиків?..» — думав я, розглядаючи коробочки з кнопками. — Схоже на ті ігри, що Маруся називає інтерактивними… А де всі?»

Я побіг за запахом і ледве встиг зайти слідом за друзями до наступної кімнати.

«Що це?» — завмер я.

Перед нами була не кімната, а справжнє небо. Стіни, якщо це взагалі були стіни, зникали у темряві, всіяній цяточками, схожими на зорі.

«Так це зорі!..»

Вони не просто світилися, вони рухалися, дихали, ніби були живими.

«А це і є планети?» — подумав я, придивляючись до великих куль, що повільно пливли у темряві.

Під лапами у мене була гладка підлога, але здавалося, що варто зробити ще один крок і провалишся прямо в небо.

Анісія обережно ступила вперед і завмерла, затиснувши рот рукою, щоб не скрикнути від радості. Її погляд говорив: «Жорже, це космос…»

Я принюхався. Це був новий запах. Можливо, саме так і пахне космос, але я вперше його відчув, тож нічого не міг сказати напевно.

Хіпнорія знову усміхнулася і повела нас далі.

Ми побували на кухні, у комірчині, у гостьових кімнатах, у залах із дивними закарлючками, якось Маруся водила мене у подібне місце і називала його музеєм. Ми обійшли все, але ніде не було жодної згадки про прибулих.

Втомлені й засмучені, ми повернулися до дзеркальної кімнати.

«Хоч би трохи поспати перед сніданком…» — подумав я, похнюпивши носа, і раптом у ніздрі вдарив знайомий запах. Я згадав, що я пес, і почав винюхувати слід. Він привів мене до однієї з дзеркальних стін.

Погляд Анісії сказав: «Браво!»

Мій погляд запитав: «Хіпнорія?»

Вона підлетіла до стіни й доторкнулася до дзеркала там, де мав бути важіль. Стіна тихо відсунулася вбік.