Смак, який не свій

Вечерю нам принесли до кімнати. Тацю з їжею тримала та сама дівчинка, яка підготувала наші кімнати, а глечик із водою — хлопчик із похмурим виразом обличчя.

«Це що, ув’язнення?» — подумав я, розглядаючи їжу: каша, сухарі, котлетка. Я принюхався. Пахло дивно: ні м’ясом, ні кашею.

— Ви це їсте? — запитала Анісія, злегка зморщивши носа.

Ніхто нічого не відповів. Вони лише поставили тарілки на стіл і так само тихо пішли.

— Нам заборонено виходити? — запитала Анісія, коли стихли кроки.

— Лише до завтрашнього дня, — відповіла Хіпнорія.

— Може, тоді відкладемо розвідку?

— Ні, краще сьогодні, — заперечив я. Шерсть знову настовбурчилася, а я звик довіряти своїм інстинктам.

«Може так статися, що завтра вже буде пізно», — подумав я, обережно куштуючи кашу. На смак вона була як старі черевики.

— Хіпнорія, а ти не голодна? — запитала Анісія, простягаючи до дзеркала котлетку.

— Дякую, я достатньо з’їла армуші. Краще з’їжте всю їжу — ніколи не знаєш, коли знову випаде нагода поїсти…

— Добре… Жорже, може, поїмо армуші?

«А що — набагато краще, ніж їсти кашу зі смаком черевиків і котлетку, від якої тхне слимаком. Про сухарі краще промовчу…»

Згадка про армушу нагадала мені про короля. Холод пробіг по тілу, і я, знову прислухаючись до інстинкту, поспішно мовив:

— Анісіє, давай їсти через силу, а армушу залишимо на потім.

Хіпнорія нічого не сказала, та я відчув її схвалення. Від цього стало тепліше на серці.

Зажавши ніздрі, хоча це мало допомогло, я взявся за їжу з усією завзятістю, думаючи лише про одне: ми повинні бути сильними, якщо хочемо повернутися додому.