Та, що ховається у дзеркалі

Я продовжив нишпорити по кімнаті, аж раптом почув ледь чутний рух десь зверху.

— Хіпнорія, ти… у дзеркалі? — випередила мене Анісія.

— Так мене почуєте тільки ви...

— Ти ховаєшся? Чому? — здивувалася дівчинка.

— Бо після вшановування короля мені забороняється спілкуватися з прибулими.

— Ти… — моя шерсть знову настовбурчилася. — Більше не бачила тих дітей?

— Так, — відповіла вона з болем у голосі.

«Вона добра…» — подумав я.

— Що з ними сталося? — Анісія помітно нервувала. Я почув, як у неї прискорилося серцебиття, і відчув — запах змінився. У людей завжди так, коли їм страшно.

— Не знаю, — зізналася маймурія. Потім, трохи помовчавши, додала: — Але ви дуже хороші… Мені хочеться знати, що з вами все буде добре.

«Тоді навіщо було взагалі проводити нас до Рюярія?» — хотів було сказати я, та промовчав, бо розумів: цілком можливо, у Хіпнорії не було іншого вибору.

— Гадаєш, — голос дівчинки тремтів, — земляни, потрапивши до Рюярія, зникають назавжди?

«А можна зникнути тимчасово? — буркнув я про себе. — ... Шкарпетки ж Марусі зникають… Потім знаходяться, інколи. Якби вони зникали назавжди, Маруся б ніколи мене не пробачила. Чи пробачила б?»

— Відпочиньте трохи, — мовила Хіпнорія замість відповіді. — А вночі, коли замок спатиме, пошукаємо відповіді.

— Це безпечно? — запитала Анісія.

«А й справді, це безпечно?»

— Я часто блукаю вночі, — зізналася Хіпнорія. — Ще ніхто мене не сварив за це.

«Може, це тому, що ти з Рюярія?» — подумав я. У мене були сумніви, що нічна розвідка закінчиться чимось хорошим, але я не мав вибору, тож погодився.